Шлях меча - Генрі Лайон Олді

Я подумав, що Чен доречно обмотав зранку шолом шматком шовку, так що вийшов тюрбан із блискучим верхом – а марлотта, куплена завбачливим Косом, і без того непогано приховувала лати. Хіба що рука… вірніше, обидві руки в латних рукавицях. Але на руки Чена ніхто поки що не звертав особливої уваги.

А звісно… вони ж чекали залізного велетня з іклами із суцільних Єдинорогів – а тут звичайні Звитяжці, звичайні Придатки…

– Усе? – одночасно поцікавилися я й Заррахід. – Тоді бажаємо приємної служби!

Четвірка Юе у відповідь махнула бунчуками, Чен жбурнув голеному вартовому жменю монет – гроші були Кабірського карбування, але голений спритно й з видимим задоволенням піймав їх на льоту, якимсь дивом не впустивши жодної – і ми в’їхали в Мейлань.

Тихо-тихо.

Навіть Уламок поводився цілком пристойно.

…Я поглядав довкола і мовчки радів. Багатоярусна пагода з різьбленим ажуром перекриттів, рівна брущатка, фонтан у формі стрибучої риби, храм Небесного Молота на майдані… он за тією крамницею жила родина Прямих мечів Цзянь Тайшень, із чиїми нащадками я років зо два вчився у суворого й буркотливого Пуддхи, що мав поперечне руків’я і замість ґарди – щось на кшталт нинішнього Ченового наруча. Скільки років минуло, скільки Придатків померло (сподіваюся, своєю смертю!) – мабуть, правнуки їх тепер тут живуть, а буркотливий Пуддха наставляє нових Звитяжців…

Із усіх нас Мейлань непогано знав лише я – якщо це можна було назвати непогано, бо прожив я тут утричі менше, ніж у Кабірі. Чен і Кос могли лише розглядатися довкола, згоряючи від цікавості; Сай був тут півроку тому, але проїздом із Шулми в Кабір, і майже нічого не запам’ятав; Уламок, якщо вірити йому, відвідував Мейлань так давно, що відтоді не змінилися хіба міські стіни (я подумав, що Дзю тоді ніяк не менше п’ятисот років, якщо не більше)…

Заррахід мовчав і вдавав, що Мейлань його зовсім не цікавить, але з ним і так усе було зрозуміло.

– Куди тепер? – поцікавився Сай після чергового повороту.

– У родинну садибу Вищих Дан Ґ’єнів Вейской галузі, – відповів Я-Чен, коли залізні пальці торкнулися руків’я. – Або, якщо завгодно, у дім наслідних ванів Мейланя Анкорів Вейських. Цікаво, там усе, як було?

І за півгодини я відповів сам собі – так, усе, як було.

Садиба за минулі десятиліття змінилася мало. Усе та ж невисока, відверто символічна кам’яна огорожа із чавунними вістрями по краях; знайомі візерунчасті брама, що ведуть у тінистий сад, де серед насаджених у добре продуманому безладі дерев і кущів вилися посипані білим піском доріжки. Вони вели до літніх павільйонів і парадної зали, обабіч якої розташовувалися флігелі й надвірні будівлі різного призначення. У лівому флігелі, як я пам’ятав, жили Малі Звитяжці дому і їхні Придатки; далі була кругла альтанка на березі ставка.

За ставком починалася галерея, що вела до ще однієї двоповерхової будови – на другому поверсі якої сто років тому жив молодий і гарячий Єдиноріг, і майбутнє було світле й безхмарне, а минуле – коротке й радісне.

Вся садиба утримувалася в зразковому порядку, що було мені дуже приємно. Втім, Заррахід одразу завважив… гаразд, не будемо повторювати, що саме завважив уїдливий екс-дворецький, але половину гарного настрою як вітром здуло.

Біля зовнішніх воріт відпочивав молодий Придаток у довгополому халаті зі стоячим коміром. Ні мене, ні Чена, ні тим паче інших він знати ніяк не міг, але поруч із ним…

Корячись нечутному закликові, Чен швидко зсунув мене собі за спину й зверху прикрив краєм марлотти. Руку з мого руків’я він не зняв, так що я чудово чув за двох, залишаючись непоміченим.

Справа в тому, що поруч із молодим Придатком блищала на сонці стара дворучна сокира Ляо Дафу – наш постійна брамниця, і вона впізнала б мене з першого погляду.

Із-під марлотти я бачив, як достойний Ляо церемонно привітав гостей – ось хто мусив сподобатися Заррахіду! – а брамниця-людина голосно запитав, злякавши з огорожі зграю голубів:

– Хто ви, шляхетні добродії, і в якій справі?

Цим звертанням він учергове підлестив марнолюбному Косові й викликав легку усмішку на Ченових губах.

Хоча я подумав, що Косове марнославство – та й багато чого іншого – швидше за все, напускне…

– А скажи-но нам, люб’язний, – ввічливо почав ан-Танья, – чи це садиба Анкорів Вейських, ванів Мейланя?

– Саме так, – кліпнув брамник.

– Саме так, – блиснула сокира Ляо, коли Заррахід повторив Косове запитання слово в слово і з тими ж інтонаціям, хоча не міг його чути.

Я хихикнув під марлоттою і негайно замовк, оглядаючи внутрішній двір. Там стояли численні столи, біля ставка на рожнах смажилися бичачі туші, і взагалі всюди панували суєта й гамір.

Поза всякими сумнівами, готувалися до великого свята.

– І все ж, шляхетні панове, хто ви? – наполегливо повторили запитання Ляо і його Придаток.

– А ми, власне, – з гідністю відповів Кос, випинаючи своє і без того чимале підборіддя, – Чен Анкор Вейський і його дворецький Кос ан-Танья!

«Але ж я звільнив цього пройдисвіта!» – подумав Чен, проте вголос нічого не сказав.

– Ми ж