Шлях меча - Генрі Лайон Олді

– у них, кажуть, зброя безмозка…

Зрештою я від них утік – вечеряти, оскільки обід ми давно пропустили – а Кос незабаром приєднався до мене, залишивши Заррахіда з його побратимами-Звитяжцями. У нього (у Коса, а не в Заррахіда) голова йшла обертом, і він під час вечері ґрунтовно прикладався до глечика, щоб відновити душевну рівновагу. У мене в мозку теж безупинно бриніли, перебиваючи один одного, голоси Звитяжців, тому з глечиком я не відставав від ан-Таньї, тож у висліді в нас голови знову пішли обертом, але вже зовсім з іншої причини.

І ми повернулися в келію, щоб продовжити розмову, упали на ліжка й заснули.

7

По моєму, Кос не людина.

По моєму, він далекий родич бога виноградної лози, червононосого Юя. Або близький родич. Або навіть сам Юй. Принаймні похмілля в нього не буває ніколи. Я ще тільки заледве розліплював праве око, а Кос за цей час устиг умитися, одягтися, поголитися, сходити поснідати, і тепер метався по кімнаті, пританцьовуючи й розмахуючи руками.

– Вставайте, Вищий Чене! – наспівував Кос, як у старі добрі часи.

– Вставайте й радійте життю! Я ось, приміром, радію, і господар цього свинарника, теж, мабуть, радіє, оскільки здер з мене зайвих півтора динара! Гаразд, річ того варта!.. і яка річ!

Я скосив на ан-Танью недорозтулене праве око й виявив у нього в руках щось зелене й блискуче, що скидалося на мішанець плаща з халатом.

– Що це, Косе? – просипів я.

– Це справжня оразмська марлотта! – повчальним тоном повідомив Кос. – З тебе півтора динара за одежину й два динари за послуги… Таку чудову марлотту навіть у Кабірі дістати непросто, і це навіть образливо, що носити її буде такий Придаток, як ти! Вставай, вставай, нічого на мене зиркати…

Я потягнувся й зачепив Єдинорога, що лежав упоперек ліжка.

Він був без піхов.

– Хто там репетує? – невдоволено продзвенів із кутка Уламок. – Заррахіде, скажи своєму Придаткові, щоб замовкнув!

– Сам ти Придаток! – образливо заявив есток. – Уламок незагострений! Це ж цей… Кос ан-Танья, людина. Моя особиста людина. Зрозумів?

– Зрозумів, – оторопіло брякнув Дзю й замовк.

…А години за дві ми виїжджали з караван-сараю. Я поверх лат одягнув новеньку марлотту, зелену, як молоде листя – це все-таки виявився плащ із капюшоном, подобою відкидних рукавів і хитромудрими застібками на грудях, так що застебнувшись і накинувши капюшон (або обмотавши шолом тканиною, перетворивши його на тюрбан), я одразу ж перетворювався на звичайнісінького подорожанина, перестаючи привертати до себе увагу.

Це було дуже доречно. А два динари за послуги Кос не взяв.

Один – узяв.

Звитяжці теж трохи притихли й тепер не лізли в розмову всі одразу, перебиваючи один одного – та і я вже, мушу сказати, почав потроху звикати до подвійного спілкування.

Утім, їхати стало значно веселіше – хоч як, а нас тепер було шестеро.

Діставшись до Хаффи без пригод і не заїжджаючи в місто, ми круто повернули на північний схід і ще за день приєдналися до каравану фарузьких купців, що йшов у Мейлань.

«Мей-лань! – бряжчали об дорогу копита мого коня. – Мей-лань, мей-лань, мей-лань, мей …»

Частина V
Звитяжці й люди
Не має часу старенький меч на п’ять щоденних молитв, Готовий пролить де завгодно кров, жадає великих битв. У розпалі бою ти цим мечем ворожих левів штрикни — Не меч відскочить від їх броні – самі відскочать вони. Про блискавки в небі забути велить блискавка у руці, І довго просочена кров’ю земля не кликатиме дощів… Абу-т-Таїб аль-Мутанаббі Розділ 13
1

…Спресовані в єдиний моноліт сірі кам’яні блоки древніх стін повільно наближалися, одночасно проступаючи перед нами – і в моїй пам’яті. Ці дві картини накладалися одна на одну, майже збігаючись. Схоже, всесильний час, намагаючись гризти ці стіни, поламав собі зуби.

Але не заспокоївся. Адже в остаточному підсумку останній удар завжди залишається за ним, за часом…

Коні грузнули в пухкому піску – слідом за нами чимало вершників звернули із бруківки, щоб вибратися на пологий пагорб і з його вершини помилуватися твердинею Мейланя. Звитяжці весело перемовлялися, права рука Чена лежала на моєму руків’ї (це вже стало для нас звичкою), і я міг чути розмови караванників-людей, які обговорювали чесноти і вади нашого караван-баші – сухого жилавого Придатка, за спиною якого вічно бовтався короткий і неговіркий спис Рохин – а також раділи закінченню