Шлях меча - Генрі Лайон Олді

– Може, за лікарем збігати? – поцікавився цей голос. – Із ким це ти розмовляєш, Чене? Вухатий демон У привидівся?

– Я? З ким це я розмовляю? – це було перше, що спало мені на думку.

– Ось про це я тебе й запитую! Сидиш тут уже цілу годину й мариш із розплющеними очима… Бурмочеш про якихось Звитяжців, як ти їм навіщось свою залізну руку простягаєш від імені людства!.. І таке інше. Я, звичайно, розумію – вночі мало спав, бабця ця шкодлива… То по лікаря йти чи вже не треба?

Ось тобі й маєш! Виявляється, спілкуючись із Звитяжцями, я дещо промовляв уголос. І співчутливий ан-Танья вирішив, що у мене не все гаразд із головою… Втім, ще недавно я й сам би так вирішив.

Здається, знову доведеться переконувати. Причому обох одночасно. Та ще парочка – Кос із Заррахідом… такі довірливі.

І я заговорив, важко зітхнувши. Уголос – для ан-Таньї; і через Єдинорога – для Заррахіда. Я часто запинався, намагаючись говорити то поперемінно, то одразу для обох; дуже хотілося роздвоїтися. Може, випити жбан-другий і глянути в дзеркало – а раптом роздвоюся?

Чого на світі не буває!

Звучала наша розмова приблизно так…

– Косе, не треба лікаря. З головою у мене все гаразд. І те, що ти чув – не марення. Я справді розмовляв із Звитяжцями. Хто це такі? Це наша зброя…

(– Ні, Заррахіде, це не Єдиноріг. Вірніше, не лише Єдиноріг. І взагалі – завий ґарду мотузочкою й слухай, не перебиваючи, коли з тобою люди говорять! Лю-ди! Хто-такі? Та… Придатки ваші…)

– Ні, кажу, лікаря не треба! Так, і твій есток – теж! І нічого на мене так співчутливо дивитися! Ой, даремно я тебе звільнив, даремно… так би просто наказав – і ти б повірив!..

(– Тьху ти прорва, легше трьох Саїв переконати, ніж одного такого недокованого естока… і не треба починати балачки про кузню, де можна без турбот підлікуватися! Нікому твоя кузня…)

– Ще б пак! – втрутився Уламок. – А все тому, що він тупий!

– Це я тупий? – обурився Заррахід. – Це ти тупий!

– А ось і ні! – зрадів Уламок. – Я з першого разу зрозумів. А ти – ні! То ж всі ви тут тупіші від мене! Крім, хіба, Єдинорога. Він такий самий. Як я. Гострий!..

– …та ні, Косе, не пив я тайкома! Разом же чай цмулили! Ох, у священну водойму тебе! – не пив, кажу! Мені, щоб до видінь допитися, сам знаєш, скільки треба! Щоправда, менше, ніж Кобланові – тому взагалі… гаразд, не про те мова. Живі вони, кажу тобі, живі, хоч і залізні! Дався тобі цей лікар!..

(– Гей, Зарре, це я, Чен! Та чхав я на те, що ти не віриш… я й сам уже нічому не вірю. Ти знаєш, твій Кос і справді – Придаток! Може, я тобі іншого знайду, не такого впертюха… Не хочеш? Як хочеш…)

– Не віриш, Косе-упертюху?! То я зараз тобі доведу!

(– Заррахіде, а ось він каже, що ти – залізо! Так, і все. Правильно, я б теж образився. Слухай, а ти про Коса щось таке знаєш, чого ніхто більше не знає? Ні, про його дідуся не треба, кажи про Коса… ага, згодиться… так… справді?! Тобою й лупцював?! Молодець, Зарре, так їх, Придатків цих недовірливих!..)

– Ось ти, Косе, пам’ятаєш, як у дитинстві, років так у вісім, ти мало естока свого не зламав?! А я ось, як бачиш, знаю… нічого, що мене тоді на світі не було? Мені твій есток і розповів! Ти ще загнав Заррахіда у щілину в кам’яному паркані, витягти не міг і півгодини ридав на весь двір, доки батько твій не прийшов і по попі тобі не надавав! Твоїм-таки естоком. Плазом…

(– Чуєш, Зарре, а який Придаток був кращий – Кос наш, батько його чи дід? Та розумію, що залежно в чому… Це добре, що Кос. Ах, він на діда схожий!.. ось і я було вирішив, що на діда, лише на мого. Ти пам’ятаєш, як він у дворі вночі із Саєм у лівій руці стрибав? Звісно, пам’ятаєш… кажеш, що інакше незручно було б… гаразд, про це опісля…)

– То що, Косе, з’їв?!. Може, лікаря покликати?!

– Киньте мене у священну водойму! – тільки й зміг вимовити вражений Кос.

І з непідробним страхом глянув на власний меч.

Останнім невіруючим у нашому товаристві виявився Заррахід. Його переконували вже всі разом. До цієї справи приєднався навіть новопосвячений Сай Другий, а Кос – дослухавши історію Сая в моєму вільному переказі – загорівся до Сая непереборним співчуттям і повідомив через Мене-Єдинорога своєму непохитному естокові кілька таких інтимних подробиць їхнього спільного життя, що впертий Заррахід миттю відмовився від ідеї іржавих ґард і мізків, усвідомивши, що ніхто з нього насміхатися не збирається.

Хоча ми власне й сміялися. Особливо Уламок, чиї в’їдливі зауваження відіграли не останню роль у справі прилучення Заррахіда.

Правду кажучи, нелегка ця справа – переконати хоч людину, а хоч Звитяжця у чомусь, у що він затято не хоче вірити. Особливо якщо всі використають тебе як перекладача, а ти ще волієш і від себе кілька слів вставити. Добре шулмусам