Шлях меча - Генрі Лайон Олді

Я слухав їх усіх упівлеза й ніяк не міг змусити себе повірити в те, що переді мною справді Мейлань. Моя батьківщина. Нехай кували мене у Верхньому Веї – однаково це моя батьківщина.

Яку я не бачив добру сотню років.

А також це батьківщина Ченових предків, Анкорів Вейських, спадкоємних ванів Мейланя.

Яку Чен не бачив узагалі ніколи.

Дорога, що проходила приблизно за сорок випадів від підніжжя пагорба, впиралася в головну браму міста, іменовану Шульхара – «Начало начал».

Це я пам’ятав.

Стародавня брама, окута потемнілою від часу міддю, була розчинена навстіж, і в проймі Шульхари, де могли проїхати в ряд дев’ять-десять вершників, виднілася неабияка юрба тих, хто зустрічав караван. Блищали на сонці наконечники збуджених тризубців, списів і алебард, у Чена рябіло в очах від різнобарв’я святкових одеж і парадних піхов; де-не-де розмахували прапорами, і на них нерозбірливо виднілися якісь ієрогліфи, але прочитати їх із такої відстані не вдавалося.

Це було дуже красиво. Щоправда, я чомусь не міг пригадати, щоб у Мейлані так зустрічали каравани. Може, за тривалий час моєї відсутності звичаї змінилися? Або каравани стали великою рідкістю? Дивно, однак…

Чен теж був трохи здивований, але менше, ніж я – у Мейлані він ніколи не був і вирішив, що все це юрмище є невідомою йому місцевою традицією. Коли ж я повідомив Ченові, що це не так (принаймні сто років тому було не так), Чен задумався й злегка притримав баского коня.

За мить Кос із Заррахідом і Саєм Другим порівнялися з нами.

– Скажу, що мені подобається така зустріч! – самовдоволено усміхнувся ан-Танья. – Одразу відчувається щиросердість і весела вдача тутешнього народу!..

– Мені, загалом, теж, але чомусь не хочеться лізти в отаку товкотнечу, – відповів Чен, і я з ним повністю погодився.

Зате Сай не погодився.

– А чому ж? – обурився він, щойно я переклав розмову людей мовою Звитяжців. – Мені ці караванники аж по набалдашник набридли! А там хоч розмаїтість… Он, біля правої стулки брами – дуже навіть пристойна шабля! Погляньте, який крутий вигин!

– Шабля, звичайно, гарна, – тоном знавця підтримав його Уламок. – Хоча це, мабуть, єдине, у чому я схвалюю смак Вилорогого, але я й сам не проти опинитися ближче…

– А я – проти! – продзвенів раптом есток, який досі мовчав. – Єдинороже, забирай-но звідси Чена і скажи йому, щоб забрав і мого… Коса, та й усіх нас! А якщо кому свербить в юрбі поштовхатися – непомітно в’їдемо в місто крізь іншу браму, підберемося ззаду й спершу з’ясуємо, чого це такий прийом! Домовилися? Бо в тісняві й загубитися легко…

Чен сумлінно виклав Заррахідову думку ан-Таньї, той покосився на чорну кручену ґарду естока і, зрештою, згідно кивнув. Дзю заявив, що він раптом полюбив тишу і спокій – то ж незадоволеним залишився тільки Сай, але оскільки він виявився в меншості, протестувати не став.

Здається, Дзю навіть трохи засмутився з цього.

Караван тим часом пішов уперед, закривши нас від натовпу величезною хмарою пилу. Я напружив пам’ять і згадав, що уздовж північно-західних стін міста тягнеться окружна дорога, і за півфарсангу від Шульхари мусять бути наступні брама.

Ще не забув, виявляється…

І ми звернули ліворуч, поступово віддаляючись від юрби біля «Начала начал».

Західна брама – значно скромніша й навіть немов трохи похила – теж була відчинена, але замість юрби з прапорами тут ліниво нудьгували четверо вартових-алебард Юе, а четверо вартових-людей так само ліниво грали в кості, сидячи на піску біля брами.

Коли ми під’їхали, ніхто навіть не поворухнувся.

– Товар везете? – про око запитала крайня праворуч алебарда, хоча з нашої поклажі було добре видно, що ніякого товару ми не веземо.

Чен зняв руку з мене, і я із чистою совістю розпочав розмову із Звитяжцями, залишивши людей на піклування Чена й Коса.

– Ні, – коротко й владно відрізав я.

– Юе Тахіро, – подумавши, про всяк випадок назвалася алебарда. – Старшина варти. Звідки їдете?

– З Кабіра, – не знижуючи тону, відповів я. Вартові були молоді, мене пам’ятати не могли, але про всяк випадок я не став називати їм навіть свого безособового родового імені.

І без видно. А запитають – назву.

Можливо.

– Із Кабіра? – щиро здивувалася Юе Тахіро. – А чому ж не крізь Шульхару в’їжджаєте?

– Суєти не любимо, – раптом заявив Заррахід таким командирським голосом, аж Тахіро мимоволі виструнчилася й перестала задумливо похитувати волосяним бунчуком. – І без нас караван зустрінуть. Ще питання є?

Друга алебарда, що стояла поруч із Юе Тахіро, обперлася об плече Придатка – поголеного вартового, який витирав спітнілу голову смугастою хустинкою.

– Це не караван зустрічають, – повчально завважила вона. – Караван собі й караван, чого його зустрічати… Це зустрічають самого Мейланьського Єдинорога і його залізного Придатка, Чена в Рукавиці!

– А нас за жеребом сюди поставили, – додала Юе Тахіро. – Нудота… Раз у житті була можливість на живу легенду глянути – і не судилося!