Небесний Легіон - Наталія Глушко

Ріанель квапливо укладала свої речі, намагаючись втиснути в сумку відразу і магічні амулети, і кілька комплектів одягу, і деякі книги про магію. З кімнати Дерека і Лоріна долинало стримане бурмотіння, наче він сперечався сам із собою.

— Ти хоч щось  взяв, окрім своїх книжок? — гукнула Ріанель, зазираючи до нього.

Дерек, не відриваючись від своїх сувоїв, відповів із сухою іронією:
— Ні, я спакував твою безмірну  впертість і Лорінів сарказм. Це точно допоможе.

— Ні, серйозно. Ти взяв зброю?— не вгамовувалася вона.

— Якщо ти раптом не помітила, я бойовий маг, а не мечник. Моєю зброєю є розум.

Лорін, який у цей момент стояв поряд, закинув рюкзак на плече і виглянув у коридор:
— Розум, кажеш? А він у тебе теж у сувоях зберігається? Бо я помітив, що його завжди вистачає рівно до першого закляття.

Ріанель закотила очі й повернулася до своєї кімнати.

— Боги, Лоріне, іноді здається, що ти живеш лише для того, щоб мене вивести з себе.

— Ні, ти помиляєшся,— відповів той, заходячи до її кімнати і зручно спираючись на дверний косяк. — Я живу, щоб рятувати всіх від смертельної нудьги.

Ріанель проігнорувала його, продовжуючи марні  намагання спакувати в рюкзак набагато більше, ніж він фізично міг вмістити.

— Ви взагалі уявляєте, як ми будемо літати на цих істотах?—додав Лорін, змінюючи тему.— Мені здається, що я впаду ще до того, як ми піднімемося в небо.

— Дракону буде не до тебе. Він буде роздумувати над  тим, як би  не впасти від твоїх жартів, — парирувала Ріанель.

— Ага, смішно. Гадаю, це ти будеш щось кричати на кшталт “Дракон, дракон! Ти летиш не туди!” або “Повільніше, бо мене зараз знудить!”

Ріанель зітхнула, але легка усмішка майнула на її обличчі.

— Досить, — підбив підсумок Дерек, з'являючись у дверях із уже наполовину заповненою сумкою.— Якщо ви не припините це шоу, ми отримаємо від Зелії. Ви ж знаєте, як вона любить чекати.

— Вона ніколи не чекала,—сухо поспіль Лорін, розправляючи ремінець свого рюкзака. — Це ми завжди бігли, щоб не отримати від неї якусь загадкову “науку” в покарання.

— А що, сміливець, цього разу злякався? — піддражнила його Ріанель.

— Ні, я просто усвідомив: мені ще жити з цим рішенням.

Коли всі зібралися в коридорі, на мить запанувала тиша. Ріанель глянула на друзів і зітхнула:

— Готові?

— Як можна тільки бути готовим до чогось, що включає драконів, магію і можливість  падіння з висоти, — відповів Лорін.

Вона тільки похитала головою  і всі троє вирушили до кабінету Зелії.

Кабінет Зелії був наповнений важкою, ніби матеріальною тишею. Світло факелів ледь коливалося, мов побоюючись потривожити атмосферу. По всій кімнаті були розкладені книги, сувої та магічні інструменти, а в центрі, оточена  величезними колонами, стояла Зелія. Вона виглядала спокійною, але щось у її вигляді видавало хвилювання. У руках вона тримала артефакт для створення порталу — гладкий чорний камінь із різьбленими рунами, що сяяли нижнім сріблястим світлом.

— Ви прийшли,—мовила вона, не підвищуючи голосу, але в її словах відчувалася важкість і тривога. — Готові?

Її оцінюючий  погляд ковзнув на кожного з них..

— Готові… Можливо...— відповів Лорін із ледве помітною усмішкою, що приховувала напругу. Він поправив ремінець свого рюкзака і злегка похитав головою.— Хоча я не впевнений, що коли-небудь буду готовий до подорожей, які починаються з входу в  світловий  портал.

Зелія ледь помітно посміхнулася краєчком губ, але її погляд залишився серйозним.

— Добре. У вас не буде часу на сумніви чи страх. Тримайтеся разом і не втрачайте концентрації. Портал—це магія, яка відкриває шлях між світами, але вона може бути небезпечною, якщо ви розсієте свої думки. Довіртеся мені і довіртеся магії.

Вона підняла артефакт, і час в кімнаті на мить зупинився.  Руни на камені засяяли яскравіше, перетворюючись на пульсуюче срібне світло. Зелія почала промовляти заклинання .

У повітрі розлилося фіолетове сяйво. Воно вигравало відблисками на стінах, стелі й підлозі, освітлюючи кожну деталь в кабінеті. Простір у центрі кімнати почав змінюватися, завихрюючись і заплітаючись у сяюче коло. Руни на підлозі активувалися, зливаючись із артефактом у руках Зелії, величезний, живий портал відкрився перед ними..

— Ідіть,— промовила Зелія, її голос був твердим, як камінь, і водночас м'яким, як вітер.

Ріанель вдихнула глибше, глянула на хлопців, які стояли поруч, і зробила крок вперед.

— Якщо цей портал вибухне, то це буде сама нецікава смерть в моєму житті, — тихо пробурмотів Лорін, крокуючи за нею.

— Якби я могла, то залишила б тебе тут, — відрізала Ріанель, не обертаючись,.

— Ви обоє точно хочете стати вершниками драконів? Бо зараз більше схожі на дітей, які сперечаються за іграшку,—зітхнув Дерек, ступаючи слідом.

Сяйво порталу наче притягувало їх. Вони відчували, як їх серця прискорилися, як повітря навколо заряджалося енергією.