Небесний Легіон - Наталія Глушко

Нічний вітер носив по табору запах гару та вогкості річки. Генерал Варіан, стояв на невисокому пагорбі. Перед ним, за тихою водною гладдю Тенбрука, виднілася фортеця Старфолл. Її силует, окреслений червоним сяйвом пожежі, виглядав як поранений звір, що марно намагається втримати свої позиції.

— Вони горять,— промовив Варіан, його голос був низьким і впевненим. Усмішка ледь торкнулася його вуст.— Вогонь— найкращий союзник. Він не знає пощади.

Навколо нього стояли офіцери, їхні обличчя освітлювали лише тремтливі вогні смолоскипів. погляди були прикуті до Варіана, ловлячи кожне його слово.

— Час використати  катапульти,— сказав генерал, не відводячи погляду від фортеці.— Починайте обстріл. Ми зламаємо їхню оборону!

Поруч із ним стояв Селрік, маг із тонкими рисами обличчя та очима, що здавалися бездонними. Його руки вже рухалися в плавному, майже танцювальному жесті, творячи  закляття.

— Я створю ілюзію,—сказав Селрік, не підводячи очей. Його голос був холодним, як ранковий мороз. — Кораблі, повні воїнів, що пливуть річкою. Нехай вони думають, що наступ іде з води. Їхнє командування  кине всі сили  на захист з боку річки, і тоді ми проб’ємося через їхні слабкі місця.

Варіан кивнув, задоволений.

— Ти розумієш суть війни, Селріку. Страх сильніший за меч. Вони почнуть панікувати, як тільки побачать кораблі. А тоді ми розтрощимо їх.

Селрік ледь усміхнувся, але це була посмішка змії, що знає, коли нанести удар.

— Ти говориш, наче янгол смерті, Варіане. Але я люблю, коли жертви самі кладуть голову під лезо.

— І вони це  зроблять,— відповів Варіан, його голос звучав зловісно, майже із задоволенням.—Старфолл впаде до світанку. Я хочу, щоб його стіни стали нашим троном, а його народ — нашою здобиччю.

Селрік закінчив плести павутину свого закляття, і на поверхні річки почали з’являтися примарні кораблі. Вони виглядали так реально, що навіть офіцери Хелдору на мить затамували подих. Пурпурові вітрила, які ворушилися від нічного вітру, та нечіткі постаті воїнів із факелами, що стояли на палубах, створювали жахаючу картину.

— Вони нічого не запідозрять, поки не стане пізно, — промовив маг, зосереджено спостерігаючи за своїм творінням.

Варіан усміхнувся ширше.

— Старфолл стане попелом, і жодна душа не уникне нашого гніву. Ми не просто захопимо цю фортецю — ми покажемо всій Ларії, що спротив нам означає смерть.

Офіцери за його спиною кивнули, їхні обличчя сповнені злорадства. Вони знали, що світанок для Старфоллу не настане.

— Починайте обстріл, — наказав Варіан. — Хай їхні стіни тріщать, а їхні серця заповнює страх.

Коли перші ядра катапульт піднялися  в темне небо, здавалося, сама земля застогнала, відчувши подих смерті.

Фортеця Старфолл здригалася від звуків битви. В арсеналі все ще була пожежа, незважаючи на зусилля солдатів ліквідувати її і магічний бар’єр Еліріуса. Комендант Дантір стояв на східній стіні, його погляд був спрямований на горизонт , де тьмяні обриси армії Хелдору виднілися в світлі місяця.

— Сигнал про підхід катапульт!— вигукнув один із вартових, стоячи на дозорній вежі.

Дантір схопив підзорну трубу. Вдалині, під прикриттям густого лісу, рухалися величезні тіні. Він зрозумів, що ці машини для облоги могли вщент знищити навіть найміцніші стіни і ворота.

— Ставте лучників на стіни! Ми не можемо дозволити їм підійти ближче! — наказав він.

На сходах, що вели на стіни, було чути важкі кроки солдатів. Лучники займали позиції, їхні обличчя були зосередженими, а руки міцно стискали луки. Кожен знав, що їхній постріл може стати вирішальним.

У той час, коли катапульти були в дорозі, ворог почав діяти хитріше. З тунелів під річкою раптово з’явилися групи диверсантів. Їхні постаті були схожі на привидів у темряві, що вбивали усіх, хто траплявся на їхньому шляху.

На південному подвір’ї солдати Старфоллу  зіткнулися з ними віч-на-віч. Гучні крики розірвали нічну тишу. У першій же сутичці капітан Таріус, молодий, але хоробрий воїн, отримав удар у плече. Його броня не врятувала від гострого леза, і кров тонкою теплою цівкою потекла по холодному металу обладунка.

— Тримати лінію! Не відступати!— вигукнув він, хапаючись за рану, але продовжуючи вести своїх людей уперед.

Довкола нього один за одним падали воїни. Відчай заповнював їх, але ніхто не думав здаватися.

У підземеллі, де вода все ще дзюркотіла між кам’яними плитами, капітан Грейс із невеликою групою солдатів намагався протиснутися через вузький прохід. Вони рухалися повільно, зі смолоскипами в руках. Повітря було важким, запах гару і крові відчувався навіть тут.

— Ми мусимо знайти диверсантів до того, як вони дійдуть до складів,— тихо сказав Грейс, хоча  його голос звучав, як грім у вузькому просторі.

Раптом один із солдатів зупинився, піднімаючи руку.

— Попереду щось є…— прошепотів він.

І в ту ж мить із темряви вирвався ворог. Блиск лез, крики болю і жаху, що відбивалися від стін. Грейс змахнув мечем, але відчув, як щось гостре проходить крізь його броню, зачіпаючи ребра. Він зціпив зуби, не видаючи жодного звуку, і вразив нападника у відповідь.

— Не відступати! Ми мусимо втримати підземелля! — вигукнув він, попри біль.

Солдати мужньо боролися, але кілька з них упали. Їхні тіла залишалися в темряві підземель.