Небесний Легіон - Наталія Глушко

Тайсар на мить замовк, а потім поклав руку на її плече. Його дотик був важким і водночас, в ньому відчувалася підтримка.
— Ви повернетесь до Астрамору і  принесете із собою знання, силу і обов'язок. І перед тим, як ви підете, ваші союзники тут повинні знати, що ви не просто повертаєтесь з  артефактом. Ви повертаєтеся з відповідальністю, яка змінить хід війни.

Зелія кивнула, демонструючи  розуміння. Але зараз її думки вже були в дорозі додому.

У серці Великої Залі Зелія поклала  Ельтаріон на кам'яну плиту, що слугувала магічним вузлом. Поруч із мечем вона поклала ще один артефакт— гладкий камінь із вирізьбленими рунами, які ледве помітно світилися.

Вона зосередилася, збираючи магічну енергію, яка пронизувала повітря. Її руки виписували складні символи у повітрі, супроводжуючи це заклинанням. Камінь почав вібрувати, випромінюючи хвилі енергії, а меч ніби відповідав йому, наповнюючи простір довкола теплом і світлом.

За мить у повітрі з’явилась  кругла арка, яка світилася фіолетовим полум'ям. Всередині нього Зелія побачила знайомий вигляд свого кабінету в Астраморі. Вона відчула полегшення, але не дозволила собі розслабитися.

— Готова?— запитав Тайсар, стоячи поруч.

— Завжди,—коротко відповіла вона, зробивши глибокий вдих.

Зелія ступила в портал. Простір навколо неї закрутився, кольори змішалися в калейдоскопі, а через мить вона вже опинилася в Астраморі.

Кабінет Зелії був саме таким, яким вона його залишила, але тепер почувався ніби чужим. Сонячне світло проникало через високі вікна, підкреслюючи товсті книжкові полиці та старий дубовий стіл. Її повернення не залишилося непоміченим: маги Академії, які відчули сплеск магічної енергії, поспішили до її кабінету.

Першим увійшов майстер Дальвейн, старший маг і один із її найближчих друзів.
— Архімайстресо,— промовив він із полегшенням, побачивши її.— Повернулися.

— І принесла те, що нам потрібно,— відповіла Зелія, демонструючи меч.—Але цей артефакт—не лише сила. Це наша відповідальність.

Зелія сіла за свій дубовий  стіл, і поклала на нього  Ельтаріон, який випромінював ледь помітне сяйво. Лорін, Ріанель та Дерек стояли перед нею, їхні обличчя були напружені, сповнені очікування та нетерпіння. Вони вже звикли до серйозних настанов майстра Дельвейна але цей раз відчули, що попереду на них чекає щось більше, ніж просто розмова.

Зелія підняла голову, погляд її був зосередженим, але в очах виднілася втома.

— Я знаю, що у вас багато запитань, — почала вона, провівши рукою по столу. — І ви маєте право їх поставити. Але спершу дозвольте мені розповісти все, що сталося.

Вона зупинилася на мить, вдихаючи глибоко, ніби збираючись із силами.

— Я вирушила в Кронігас, найдавніше місце сили, яке залишається неприступним навіть для найсильніших  магів. Там, у серці Цитаделі, зберігся меч Ельтаріон, що в перекладі з древньої мови означає «останній ключ»— артефакт, створений у часі, коли світ лише почав розділятися на світло і темряву. Це не просто зброя. Це ключ. Ключ до пробудження тієї сили, яка може змінити хід майбутньої битви.

Дерек нахилився трохи вперед, його інтерес перемогла стриманість.
— Пробудження якої сили?

— Рохедрімів, — відповіла Зелія, її голос затих, ніби вона розповідала найбільшу таємницю.—У криптах під Деларом, спочиває армія крилатих воїнів. Зелія провела рукою по хрестовині Ельтаріона,не намагаючись приборкати його енергію. Її голос, хоч і спокійний, здався наповненим величезною вагою слів.

— Ви можете пробудити те, про що розповідають лише в легендах. крилатих стражів—рохедрімів.

Лорін нахмурився.
— Рохедрімів? Що це таке?

Зелія підняла голову, погляд її був спрямований далеко за межі кабінету, ніби вона дивилася крізь час і простір.
— Їхній вигляд— це щось неймовірне. Вони — створіння, що поєднують силу драконів і розум людей. Їх тіла — високі, атлетичні, покриті лускою, яка відбиває світло, як дорогоцінне каміння.

Ріанель затамувала подих, уявляючи це видовище.

— Уявіть собі крила, що розкриваються до десяти метрів у розмаху,— продовжила Зелія, її голос звучав майже благоговійно.—Крила, які переливається всіма кольорами веселки. Їхні очі—яскраві, як два вогники, що пронизують душу.

—То вони, як напівдракони?—перебив Дерек, скептично піднявши брову.

Зелія кинула на нього твердий погляд.
—Більше, ніж це. Їх створили в часі найбільшої потреби, щоб захистити цей світ. У бою вони несуть велетенські мечі, викувані з ельфійського металу в диханні дракона. Їхня сила неймовірна: луската шкіра захищає від магії та мечів, а їхні кігті прорізають навіть найміцнішу броню.

Лорін облизав губи, його сарказм цього разу не міг приховати тривоги.
— Звучить так, ніби їх краще тримати подалі. Чому вони взагалі сплять?

— Навіть ті, хто їх створив, злякалися їхньої сили, — відповіла Зелія, її голос набув більш темного відтінку.— Їхня вірність абсолютна, але тільки до того, хто довів свою силу та чистоту намірів. Якщо командир виявить слабкість чи зраду, стражі можуть обернутися проти нього.

Кабінет заполонила тиша. Лорін, Ріанель та Дерек переглянулися, усвідомлюючи, що це не просто історія про меч і армію.

— Вони знаходять під Деларом, у глибоких катакомбах,в криптах— сказала Зелія.— Їхній сон підтримується магією, але меч Ельтаріон і кров вершника дракона  здатен пробудити їх.