Та, що пробуджує дар - Ірина Герасимова

Осінь та зиму Ітмар провів у великому місті на березі моря. Йому сказали, що там можна швидко заробити гроші. Він наймався вантажником у порту та зранку до ночі тягав на спині мішки або вдвох із напарником носив великі ящики. Спав як вбитий, а наступного дня починав усе спочатку. Хоч яким він був міцним, але від такої праці ломило все тіло. Він любив море, воно заворожувало його невпинним рухом хвиль, плескотом прибою, вологим, солоним запахом та криками чайок. У цю пору року воно було суворим, холодним та сірим, а часто гуркотіло штормами та розбивало о берег величезні, вкриті білою піною хвилі. Тоді роботи ставало менше, а потім воно заспокоювалося, рух кораблів відновлювався. 

Але з часом таке життя стало здаватися Ітмарові позбавленим сенсу, беззмістовним, як це було наприкінці його воїнської служби. Одне прагнення захопило його та не давало спокою. Ітмар намагався не помічати, притлумити, приглушити, придушити його, але нарешті не витримав та піддався, тим більше що вже мав туго набитий гаманець. Він знову рушив у путь – дізнався, що торговий караван їде в потрібному йому напрямку та приєднався до нього. 

Подорожувати взимку важче та неприємніше, ніж літом. Але відстань було подолано, і незабаром Ітмар уже йшов вулицями рідного міста. Кинув погляд на будинок із забитими навхрест дверима, у якому вже неможливо було впізнати крамницю з ласощами, пройшовся напівбезлюдним ринком, де нудьгували здебільшого змерзлі продавці. Був кінець зими, сніг уже розтанув. Довга вулиця на околиці міста була вкрита залишками розтрощених каштанів, втоптаних у бруд, але два ряди високих дерев пообіч її стояли велично та гордовито.

Ітмар підійшов до останнього будинку зліва й потягнув униз шнурок із вузликом на кінці. Всередині задзеленчало. Коли відчинилися двері, йому здалося, що із них спочатку показався великий живіт, а потім і сама Унґілла. Обличчя її осяяла радість:

– Ітмаре! Ти приїхав!

Він був ошелешений, ледь відповів:

– Так. Не міг забути тебе. Приворожила?

– Ні, клянуся! Просто весь час думала про тебе. Адже ти залишив мені свою частинку, – і вона обома руками обійняла живіт.

Він дивився розгублено, тоді вона підтвердила, киваючи головою:

– Так, це твій.

– Справді?

– Я тоді ні з ким не була, крім тебе.

Він сказав:

– Я чомусь вважав, що відьми можуть цьому запобігати.

– Так, ми можемо. Але я цього хотіла – завагітніти від тебе. Ну, ми так і будемо стояти на порозі? Заходь, не бійся, я нічого не вимагатиму.

Далі передпокою Унґілла не пішла, сіла на диван, а Ітмар – поруч. Якою же вона була щасливою! Обличчя її здавалося трохи припухлим, але великі карі очі сяяли гордістю, радістю, задоволенням. У куточках губ, у кожному русі було спокійне, неквапливе очікування. Вона спитала:

– Ти знайшов його – чарівника?

Він усміхнувся:

– Я шукав свою сестру та знайшов її. З нею все добре.

– Рада чути. Виходить, у тебе є сестра? А це хлопчик, – вона показала на свій живіт.

– Звідки ти знаєш?

– Ми це відчуваємо. Хлопчик – отже, він не буде відьмою. 

– І коли тобі народжувати?

– Десь через місяць.

– О! Я думав, що ось-ось.

– Такий великий? – Унґілла знову ніжно доторкнулася до живота.

– Можна? – спитав Ітмар і поклав свою долоню.

Він був такий круглий, дуже тугий, і там всередині, згорнувшись, лежала крихітна дитинка. Його син. Це сталося без будь-якої магії, але було справжнім дивом. Він сказав:

– А відьмам можна одружуватися?

– Так, – засміялася вона.

Ітмар був серйозним:

– Я не хочу, щоб дитина зростала без батька. Чи згодна ти вийти за мене?

– Я на це навіть не сподівалася, – відьмі вдалося втримати сльози, які навернулися на її очі. Вона швидко відповіла: – Так, згодна.

Він взяв її за руку, але Унґілла одразу підхопилася зі словами:

– Але тобі тут, напевне, буде затісно, – не відпускаючи його руки, вона потягнула Ітмара через кімнату для відвідувачів до іншої, зі знайомим йому ліжком, зі столом та пічкою, полицями з кухонним начинням, двома невеликими вікнами та дверми в сіні, через які був вихід до саду. Дитяча люлька вже стояла на лаві, всередині лежали мотузки, щоб повісити її на балку під стелею. 

"А тут у мене..." – розповідала вона жваво, щось показуючи, ніби щоб побороти зніяковілість, поки Ітмар не зупинив її:

– Яке це має значення? – він обережно обійняв її, поцілував у губи. Вони були такими чудовими,  такими рідними. Як же правильно він зробив, що повернувся!

Щойно, коли йшов сюди, Ітмар був абсолютно самотнім та нічого не мав. А тепер тримав в обіймах майбутню дружину та майбутнього сина у своєму майбутньому домі. У це неможливо було повірити. Якщо щастя є, воно – саме таке. 

Він відпустив Унґіллу, яка почала клопотати біля печі, вийшов до саду, щоб охолонути. Подивився господарським поглядом. Ось тут можна зробити прибудову, якщо вони вирішать, що в домі тісно. Високі дерева тягнули вгору чорні гілки, чітко окреслені на фоні сіруватого неба. Зграя граків із гортанними криками летіла у височині. Повітря було прозорим, холодним, смачним.