Та, що пробуджує дар - Ірина Герасимова

Якось Ітмар раніше, ніж зазвичай, повернувся із лісу. Колод він нарубав достатньо, треба завтра взяти конячку з возом, навантажити на нього та привезти. Він прийшов  "додому" – до свого сінника, штовхнув широкі двері, які звично заскрипіли.  Ліока, яка лежала, прилинувши до Ромєка, миттєво відкотилася від нього й сіла, не підводячи очей. Цього разу її голову прикрашала яскраво-червона стрічка, ніби дівчина передбачила, що її щоки так само палатимуть.

Мізки Ітмара з несподіванки скрипіли туго, як ті заіржавіли навіси, поки він нарешті збагнув, що його друг та ця дівчина цілувалися.

– Гм. Вибачте. Нічого не маю проти, – сказав він, відступив надвір та зачинив за собою двері. Але пішов не одразу й почув, як після паузи задзвенів її сміх – ніби веселий щебет пташечки. До нього приєднувалися звуки, які видавав Ромєк – уривчасті, як кахикання, бо сміятися на повну силу йому ще було боляче.

Ітмар знайшов у корівнику Занду, доповів про виконану роботу. Згодом побачив, що Ліока вже розсипає зерно курям, ніби весь час лише цим і займалася. Він знову пішов до сінника. Ромєк сидів, стежив за ним своїми темними очима.

– Ну, і що це було? – спитав Ітмар.

– Та нічого.

– Ага, нічого! Я і досі не можу оговтатися.

– Ти мені не батько, щоб засуджувати.

– Я не засуджую, просто здивований. Ну, від тебе ніколи не знаєш, чого й чекати. Але дівчина! Здавалося би, така слухняна, скромна...

– І що вона зробила? Ми просто цілувалися!

– Як лише тобі вдалося її звабити за якісь один-два тижні, що ми тут! 

– Мені не подобається оце слово, яке ти сказав, – насупився Ромєк. – Наші почуття взаємні.

– І що далі?

– Ми хочемо одружитися.

– Ох, які ж ви швидкі!

– Ліока каже, що тут не буває довготривалих побачень. Усі живуть по хуторах, між ними відстань чимала, працюють з ранку до вечора. Добре, якщо хлопець та дівчина самі якось познайомилися та вирішили з’єднати свої долі. А часто батьки між собою все вирішують із якихось власних міркувань. Приїдуть свататися – і живи потім із кимось, хто тобі не милий. Ліока цього дуже боїться. Сподівається тільки, що мати її ще довго віддавати не буде, бо не впорається без помічниці. 

– Тоді й казати нема про що. А ти вже тут розмріявся!

– Але ж вона не поїде кудись жити в родині чоловіка. Навпаки, це я тут залишуся.

– От, виходить, які плани... – повільно сказав Ітмар, і його завжди глухий голос прозвучав хрипко та придушено. Він так прикипів серцем до цього хлопця, аж раптом збагнув, що колись – чи дуже скоро – кожний піде своєю дорогою.

Ромєк відчув його сум. Він ще не дуже замислювався, до чого призведуть його наміри, і тільки зараз йому стало все ясно. Так, це казати нелегко, але він мусить. Ромєк вимовив на диво мудро:

– Ітмаре, я дуже вдячний тобі за все. Нам було так добре подорожувати разом! Але щось завжди добігає кінця, натомість щось нове починається. Мета досягнута. Ти знайшов сестру. Крижаного подолано. Сам ти досі не знаєш, що буде далі, як тобі влаштувати своє життя. А я знаю. Я хочу залишитися і чесно працювати. Як ти й казав колись.

– Вибач, Ромєку, але ти тут поки що лише байдики б’єш – перепрошую ще раз, бо це, звісно, вимушено через твоє поранення. Але ти навіть не уявляєш собі, як непросто тут жити і що таке важка праця, – Ітмар подивився на свої долоні, вкриті мозолями від сокири.

–  Так, не уявляю. Але я впораюся, – впевнено сказав Ромєк. – Я що завгодно зроблю заради Ліоки. Вона чарівна, ти згоден? І я дуже хочу працювати. Треба ж мені нарешті почати? Тоді чому не на цьому хуторі? 

Ітмар не знайшов, що відповісти. Хлопчик, безперечно, дуже наївний і засліплений своїм неочікуваним коханням. Він не має ані навичок, ані досвіду, але хоче стати на правильний шлях, і це варто заохочувати, а не заперечувати. Все-таки він сказав:

– Ліока дійсно чудова. Однак чи не зникне її бажання зв’язуватися із тобою, коли вона дізнається про твоє минуле?

– Вона знає. Я їй одразу сказав. Не хотів брехати. Вона розуміє, що я хочу змінити своє життя, і прагне допомогти. От тільки її матері ми вирішили нічого не розповідати, бо вона ніколи не зголоситься. Ти обіцяєш зберегти таємницю? 

– Гаразд. Обіцяю. 

– А тепер допоможи мені підвестися. Я хочу вечеряти разом з усіма за столом у хаті.

– Тіллана тільки не чіпай.

– Що таке?

– Він став трохи дивним. Усі сподіваються, що це минеться. Але краще не вступай із ним у балачки.

Хоч Ромєк і був худим, за столом стало тісно, коли він приєднався до інших. Перш ніж почати їсти, усі замовчали та низько схилили голови, торкаючись підборіддям сплетених пальців. Гості, які вже звикли до цього ритуалу, повторили за хазяями, і лише Ромєк відстав, підглядаючи, що треба робити. Усі молилися подумки, поки Занда не підвела голову зі словами:

– Дякую тобі, господи, за цей день, за хліб та інші страви. Ну, з богом, – вона взялася за ложку, усі інші також занурили їх у свої миски.

Ромєка стривожили слова Ітмара, і він нишком спостерігав за Тілланом. Той теж іноді кидав на нього косі похмурі погляди. Їв він повільно, на обличчі можна було прочитати огиду. Ромєк з апетитом наминав смачні тушковані овочі в густій підливі. "Ну, не знаю, чим там зазвичай годують чарівників, якщо ця страва не подобається", – думав він. Тіллан навіть відклав ложку, не впоравшись зі своєю порцією. Вельда ледь чутно сказала йому на вухо: