Та, що пробуджує дар - Ірина Герасимова

– Не можна залишати їжу на тарілці, це дуже образливо для хазяйки.

Він подивився на неї сердито, узяв ложку, впхнув у себе все, що було в мисці. Голосно подякував слідом за іншими.

Вельда як завжди вечорами, коли спадала спека, примусила його піти прогулятися. Тіллан висмикнув свою руку, за яку вона хотіла взятися, але поруч все-таки пішов. 

– Ти сьогодні якийсь злий, – сказала вона.

– Краще б той Ромєк не виходив зі своєї клуні. Не можу його бачити! – розлючено кинув Тіллан.

– Так, я помітила, як ти дивився на нього, і розумію, що ти думаєш. Але хлопець не винен.

– Звісно. Авжеж. Це я винен. Бо якби я не почав його лікувати... До того дар ще був, а потім зник, і все!

– То що, треба було дати Ромєку померти? Ти врятував його. Людина живе. Він такий молодий, усе життя попереду! Я пишаюся тим, що ти це зробив.

– Так, він живий, а я – ні. Від того Тіллана, яким я був, нічого не залишилося. 

– Тоді будь іншим. Знайди себе. Ти вже казав, що вмер, але це не так. Ти дихаєш, розмовляєш, твоє серце все ще б’ється. Не можна ховати себе завчасно, треба жити, хоч би що з тобою сталося. Я вірю в тебе. Ми разом подолаємо це, коханий. 

У Тіллана кипіло все всередині. Слова Вельди спричиняли лише роздратування. Та, що пробуджує дар! Чи потрібна вона йому тепер, якщо не здатна нічого пробудити? Про яке кохання вона каже? Він забув, що таке почуття. Хто ця Вельда? Чужа людина. Але в Тіллана вистачило розуму не сказати це вголос. 

Занда цілими днями крутилася як заведена, але все встигала – худобу доглянути, хліб спекти та іншої їжі наготувати, випрати білизну, прибрати в хаті. З гостями справ побільшало, але вона із задоволенням спостерігала, як росте під навісом гора акуратно складених чурбачків – таких, що одразу можна в піч кидати. Сам бог послав до неї цього Ітмара. Якби його ще до молотьби долучити... З жатвою вирощеного на полі жита та вівса вони з Ліокою справилися, але обмолот цепами – така важка праця! А потім було би кому поле зорати, бо що не кажи, а це – чоловіча справа. 

Нарешті у Занди визрів план. Вона вмовила Ітмара зробити собі пів дня відпочинку, добре нагодувала його. Він сидів розслаблений, з набитим пузом, але без роботи трохи нудьгував. Занда налила йому повний кухоль квасу та сказала:

– Ітмаре, я на тебе дивлюся і не нарадуюся. Такий сильний, працьовитий. Просто не хочеться тебе відпускати! Ти був би гарним хазяїном. От я і подумала... Чом би нам не поговорити про мою дочку? Ліока вже в такому віці, що можна видавати її заміж. А кращого чоловіка, ніж ти, тут не знайти.

Ітмар мало не поперхнувся. Якийсь важкий день сьогодні. Краще б він рубав та пиляв дерева в лісі.

– Вона дуже гарна дівчина, – обережно сказав він. – Але я не маю щодо неї планів. 

– Ти все-таки подумай. Сам казав, що поки не визначився, де жити та чим займатися. Можливо, сама доля привела тебе сюди.

Ітмар, прагнучи найскоріше закінчити цю несподівану розмову, вимовив:

– Спитайте краще у Ліоки. Мені здається, що в неї інші вподобання.

Занда спохмурніла й замислилася, немов згадала про щось, на що не звертала уваги.

Наступного дня вона весь час навантажувала доньку дорученнями, які та старанно виконувала, але встигала чи забігти у клуню, чи пощебетати з Ромєком надворі, бо він уже виходив, чи обмінятися з ним поглядами за столом під час обіду. Ввечері, коли повіяло прохолодою, Вельда взяла Тіллана під руку та повела як завжди на прогулянку. Малі хлопчики разом зі старшим гралися на подвір’ї. Занда залишилася з донькою вдвох у хаті та вирішила діяти.

– Сядь, Ліоко, хочу з тобою поговорити, – сказала вона.

Дівчина примостилася на лаві, мов пташка на жердині, і насторожено зиркала на мати. Чи та помітила щось? Щоки Ліоки знову мимоволі стали рожевими.

– Доню, ти вже доросла, настав час видавати тебе заміж, – урочисто вимовила Занда. – Ти не проти?

Прозорі блакитні очі Ліоки збільшилися від здивування. Потім вона опустила голову і схвильовано сказала:

– Ні.

– Добре. Ти бачиш, яких нам бог послав гарних гостей.

– Так, – сказала вона й перестала дихати, бо боялася повірити, що все так добре складається.

– Не можна упускати таку можливість, – вела далі Занда. – І я була би щаслива з’єднати ваші з Ітмаром руки.

Ліока підвела голову, очі її стали ще круглішими, але тепер вони здавалися наляканими.

– Ні, мамо, не він! – вигукнула дівчина. Вона кілька разів вдихнула глибше та зізналася: – Ми з Ромєком подобаємося одне одному. Я б за нього пішла.

Занда склала руки на животі та почала ворушити переплетеними пальцями, намагаючись приборкати роздратування. 

– Здався тобі цей Ромєк! – сказала вона. – Ну який із нього чоловік? Він взагалі іще дитя нерозумне.

– Він старший за мене. Він добрий. І покохав мене з першого погляду.

– Бач, яке досягнення! Ні, доню, я прагнула зовсім іншого. Подумай як слід. Краще б тебе посватати за того Ітмара. Дивись, який здоровань! Ото робітник би був!