Та, що пробуджує дар - Ірина Герасимова

Вельда сприйняла пораду, що прогулянки корисні для здоров’я, і незабаром сказала Тілланові:

– Пішли, покажу тобі ставок.

– І що там цікавого?

– Нічого. Качки й гуси плавають. Жаби квакають.

– То навіщо мені туди йти?

– Хоч подивишся, що тут є навкруги. Тобі треба більше рухатися, бо ти досі дуже слабкий. Адже ти бажаєш відновити свої сили та все інше!

Він знехотя встав і пішов за нею, але втомився, ледь вони вийшли за межі хутора. Сказав:

– Я хочу повернутися.

Вельда побачила, що він дійсно зблід, і відвела його назад. Але вона не здавалася і примушувала гуляти трохи вранці, трохи ввечері. Заохочувала милуватися рожевим світанком, легким туманом, що вкриває своїм серпанком береги, ще дрімотною ранковою водою і блискучими краплями роси на траві, а ввечері дивитися, як сонце сідає за лісом, мов занурюється в його зелені хвилі. 

– Правда, гарно? – питала вона.

– Так, – відповідав він байдужим голосом, і ставало зрозуміло, що краса природи не знаходить відгуку в його серці. Ні польові квіти, що різнобарв’ям впліталися в довгі трави  луки, ні метелики, які пурхали над ними, ні переливчастий спів пташок не вартували його уваги. Вельда вдавала, що не помічає цього, і сама щебетала поруч із ним, намагаючись вивести із цього зціпеніння.

Вони гуляли, проходячи все далі. А одного разу на узліссі вона обійняла його та довго дивилася в очі – такі сірі, знайомі, жадані. Тіллан, розуміючи, чого вона хоче, нахилив голову та торкнувся її губ. Вони цілувалися, обхопивши одне одного руками. У Вельди паморочилося в голові, вона ніби плила в човнику, що хитався на хвилях бажання, і течія відносила його все далі від берегів. Її тіло ладно було розплавитися від такої близькості до коханої людини, серце стукало потужно і швидко. Усе, як тоді, коли вони поцілувалися вперше.

Але тепер із Тілланом нічого не відбувалося. Він не відсахнувся від неї, осяяний світлом, а перервав поцілунок зі словами:

– Марна спроба.

Його обличчя було кам’яним, дихання рівним, на відміну від Вельди, яка дихала уривчасто, вгамовуючи свій незадоволений потяг.

– Будь ласка, Тіллане, я хочу ще! – простогнала вона й перемістила руки зі спини на його шию, немов щоб примусити нахилити голову та знову злитися в поцілунку. – Я так тебе кохаю! 

Він навпаки прибрав руки з її талії. Сказав:

– А я нічого не відчуваю. Зовсім нічого. 

Вона розчаровано відпустила його. Тіллан пішов, повертаючись до хутора. 

– Ти сподівалася повторити те, що зробила, коли ми були зовсім юними? – вимовив він. – Тоді я був живий. А зараз мертвий. Тільки ти ніяк не можеш цього зрозуміти.

– Я не вірю! Ти помиляєшся! – гарячково казала Вельда. – Напевне, ми зробили це зарано. Треба пробувати ще, коли твоє здоров’я остаточно відновиться.

– Ти дуже наївна, – гірко посміхнувся він.

– Я не втрачаю надії, і ти не втрачай.

– Не можна втратити те, чого нема, – відказав він.

Відтоді Вельда стала страждати ще більше. Досі вона була впевнена, що може відродити його дар, а тепер сама в цьому сумнівалася. Подумки вона повернулася до своєї теорії, що Крижаний маг наслав на Тіллана прокляття чи щось таке. Ітмар побачив, що вона засмучена, хоча останнім часом непогано трималася. Спитав, що сталося.

Вельда сказала:

– Тіллан мене дуже непокоїть. Я не можу бачити його таким. Він згаснув, як свічка, на яку дмухнули. 

– Я думав, ти здатна йому допомогти. Адже це твоє призначення – пробуджувати дар.

– І я так думала. Але нічого не виходить. Він дуже переживає. Спочатку казав, що загубив себе, а тепер – що взагалі помер.

– Хочеш, я поговорю з ним?

– Твій голос здатен будь-кого переконати. Сама б я слухала і слухала. Але на нього слова не діють, він лише дратується. Дай йому спокій, нехай час лікує. А якщо не вийде, доведеться шукати іншого мага, спроможного це виправити. Можливо, його батько впорається, хоча як же мені не хочеться до нього звертатися!

– Про що ти?

– Мені здається, що Крижаний щось йому заподіяв.

– Але ж коли він зник, магія Тіллана ще була! – Ітмар замислився. – Чи він усі її залишки використав на Ромєка?

– Не будемо гадати. Дякую, що розумієш мене.

Ромєк того вечора вже захотів підвестися та посидіти надворі. Лави біля сінника не було, але Ітмар приніс чурбак і поставив коло входу, а потім, підтримуючи хлопця, обережно провів його і всадив. Хата була навпроти, хоч трохи навскіс через витоптане подвір’я. Біля неї, як зазвичай, сидів Тіллан. Ромєк широко усміхнувся, замахав йому рукою, закричав:

– Привіт!

Він дуже зрадів, бо на відміну від інших Тіллан ніколи не заходив до нього. Той подивився похмуро, невиразно кивнув, встав та пішов до хати. Ромєк не звернув уваги, бо з цікавістю роздивлявся навколо. Ліока пурхнула до нього, і він домовився з нею, що коли почне впевненіше ходити, вона йому тут усе покаже. Хата йому дуже сподобалася, вона була живою – біленькою, із солом’яним дахом, який сидів як бриль на голові, двері здавалися носом, а віконця пообіч – очима. Під стіною цвіли високі різнобарвні мальви, але найголовнішою квіткою Ромєку здавалася Ліока.