Та, що пробуджує дар - Ірина Герасимова

– Хіба що тобі захочеться втішити бідну вдову...

Він мовчав з напівусмішкою, шукаючи слова, які не образять її, коли  Занда засміялася:

– Нічого не кажи, я сама розумію, що не годюся для тебе. Підстаркувата вже.

– Ні, але...

Він до ладу не знав, чому "але". Навіть на думку не спало б розважитись із гостинною хазяйкою. Ітмар ніколи не був з такими повнотілими жінками та мимоволі уявив собі, як його рука досліджує її великі м’які форми. Але це здавалося вкрай неправильним та недоречним у цих обставинах, навіть якщо сама вона цього потребувала. 

– Забудь. То був невдалий жарт, – сказала Занда.

Вона довела його до вирубки, розповіла, що робити, як сама це розуміла, спостерігаючи за чоловіком.

– Головне, щоб тобі на голову дерево не впало, – додала вона й пішла додому.

Ітмар витягнув з-за ременя сокиру, зважив у руках, розмахнувся та ввігнав у стовбур.

Ромєк почувався непогано, був іще дуже слабким, бо втратив багато крові, але навіть гарячки уникнув. Коли він намагався сісти, гострий біль штрикав у груди, тому він розумів, що вставати зарано. Також було боляче, коли Ітмар стягував із нього сорочку, яку Ліока запропонувала випрати. Вигляд його оголеного тіла, яке перетинала пов’язка, чомусь дуже хвилював її, хоча хлопець був худим, не зрівняти з тим Ітмаром, під одежею якого можна було вгадати міцні м’язи.

Ліока за будь-якої нагоди навідувалася до сінника під приводом того, що пораненого треба доглядати, адже Ітмар уже не сидів з ним, бо впрігся до роботи. Занда також зазирала пару разів у сінник та питала, чи не потрібна якась допомога. Але вона мала багато всілякого клопоту й лише раділа, що їй не треба займатися пораненим. Дочка молодець, узяла це на себе. 

Вранці Ліока зайшла до сінника спітніла й розчервоніла, сказала Ромєку:

– Ох і спека! Я посидю тут із тобою в затінку, треба трохи охолонути.

Вона зняла з голови хустину, витерла обличчя.

– Що ти там робиш? – спитав він.

– Збираю квасолю. Почала зрання, але вже дуже спекотно. Навіть дивно, адже літо добігає кінця.

– І багато ще тобі залишилося?

– Так. Насаджали чимало, вродила добре.

– Ну то кидай. Почекай сприятливішої погоди.

– Не можна. Стручки вже дуже сухі.

– Що з того?

Ліока терпляче пояснила:

 – Якщо не зірвати вчасно, вони розкриються, квасоля висиплеться, з землі її не збереш. Ти що, нічого про це не знаєш?

– Ні, я жив лише в містах.

– І чим ти займався?

Ромєк уперше відчув пекучий сором. Він навіть не може відверто відповісти на це питання нікому, а особливо цій чудовій дівчині. Кров кинулася йому в голову, і його щоки запалали так само, як у неї – але не від важкої, чесної праці, а від стиду.

– Ну, то тим, то сим, – вичавив він із себе  невиразно.

– Звісно. Щоб заробити на життя, треба братися за будь-яку роботу, – розважливо вимовила Ліока.

Ромєк раптом розлютився на самого себе. Він не стане їй брехати й щось приховувати. Якщо вона зневажатиме, відчує огиду або навіть страх – так тому й бути. Він на це заслуговує. І Ромєк сказав:

– Я був крадієм.

Коли її очі ставали такими великими, у них можна було потонути, як у глибокому озері. Ох, що ж він накоїв! Саме так було, коли він розповів Ітмарові про своє завдання, і тоді ледь вдалося зберегти їхні стосунки. Ромєк пояснив, намагаючись виправдатися:

– Я рано залишився сиротою, і мене взяла під крило одна ватага. Вони цим займалися, ну і мене навчили. Давали притулок та їжу. Отак я і зростав у цій банді, крав разом із ними. Таке було життя. І я навіть не розумів, як погано вчиняю, поки не зустрів Ітмара. Я до минулого вже не повернуся.

– Ну, добре, що зрозумів, – сказала вона рівним голосом, у якому Ромєк відчув розчарування. Хто зна, ким вона його уявляла. Воїном-героєм, що дістав поранення в битві, або хоча б зброєносцем чи просто слугою цього багатиря Ітмара. А він усе зіпсував та зізнався, ким є насправді.

– Чесно, я вже ніколи цього не робитиму, – гаряче запевнив Ромєк. – Я хочу навчитися по-справжньому працювати. Ти покажеш мені, коли я одужаю, що треба робити на городі? Копати, сапати, чи як це називається?

Вона посміхнулася:

– Так, але сапають зазвичай жінки. І наприкінці літа це вже не потрібно.

– Тоді, можливо, щось інше. Шкода, що я поки тут просто лежу й нічого не можу. Я ладен виконати будь-що, нехай лише мені доручать!

– Спочатку тобі треба встати на ноги.

– Так. Але мені вже краще!

– А коли ти одужаєш, ви всі разом, напевно, поїдете звідси.

– Мені би цього не хотілося, Ліоко, – її ім’я він вимовив так ніжно, що вона зніяковіла і встала, пов’язуючи на голову хустку:

– Ну, мені час повертатися до праці.