Та, що пробуджує дар - Ірина Герасимова

Ітмар перемінився в обличчі, немов і сам зараз долав біль:

– Ромєку, пробач! Виходить, усе через мене!

– Не перепрошуй, ти не винен. Це моє рішення – бути з тобою. Я усвідомлював усі ризики. Ну, так мені здавалося. Але як же не хотілося помирати! – він заплющив очі, облизав губи.

– Не думай про це, – сказав Ітмар. – Усе скінчилося, твоя рана вже заживає. Ти чого-небудь хочеш? Пити, їсти?

– Зараз би молока з хлібом... – мрійливо протягнув Ромєк. – Пам'ятаєш, як тоді?

– Я піду спитаю. 

Згодом він повернувся, а слідом за ним до клуні прослизнула Ліока з повним кухлем у руках і скибкою хліба. Ромєк задивився на неї так, що аж рота роззявив. Щоки дівчини спалахнули, як маків цвіт. Вона була молоденька, тоненька, дуже сором'язлива, зі світлим, заплетеним у косу волоссям кольору спілих колосків. Голову її прикрашала блакитна стрічка, і такою самою блакиттю вражали очі.  

Тим часом Ітмар звернув ковдру, туго напхавши туди сіна, і підклав цю подобу подушки  Ромєку під голову, трохи піднявши його за плечі.

– У-у! – скривився той, бо цей рух відгукнувся в рані.

Ліока, співчутливо вигнувши тонкі брови, присіла та простягнула йому їжу.

– Дякую, – Ромєк припав до кухля, зробив кілька великих ковтків і перевів подих із виразом насолоди на обличчі. Попід його чорними вусиками намалювалися білі молочні.

Дівчина злегка посміхнулася:

– Ну, я піду, – вона встала і, змахнувши світлою косою, щезла за дверима.

– Хто це? – спитав Ромєк, жуючи хліб.

– Дочка хазяйки.

– А де ми?

– На хуторі неподалік від пагорба.

– Я чомусь думав, що ми таємно сховалися.

– Ні, маємо дозвіл пожити тут, поки ти не одужаєш.

– Це чудово! – промугикав Ромєк із набитим ротом.

Ітмар дивився на нього і відчував, як зникає важкість на серці, як відпускає напруга. Тепер він сам повірив у ті слова, що казав: "усе буде добре".

Але Вельда, на жаль, ще не позбулася тривоги, бо Тіллан досі лежав без тями. Вона відмовилася від їжі на відміну від Ітмара, який розділив із хазяями вечерю та радісно ум'яв повну миску. Не пристала на пропозицію Ліоки, яка могла би подивитися за чарівником, поки пані відпочине. У якийсь момент Тіллан зітхнув, повернувся на бік, ще й руку підклав під щоку, ніби доводячи, що спокійнісінько спить. У Вельди трохи відлягло від серця, але остаточно вона могла заспокоїться лише тоді, коли він прокинеться і заговорить. І вона хотіла обов’язково цього дочекатися та сиділа біля нього всю ніч, аж поки втома не здолала її. 

Коли вранці Тіллан підняв повіки, він зі здивуванням побачив незнайому кімнату і якусь опасисту тітку, що завзято місила у діжці тісто. Її сильні руки так і ходили ходором. Перехопивши його погляд, вона сказала приглушено:

– Доброго раночку! Рада, що ви прокинулися, пане чарівнику!

– Де це я?

– У мене в гостях. Занда мене звати. Ваші друзі також тут – той великий і малий. А пані Вельда весь день і всю ніч від вас не відходила, бідолашна, зовсім заморилася. Я лише на світанку, коли встала корову подоїти, вмовила пані лягти спати. Тому я так і шепочу. Нехай відпочине.

– Дякую за турботу, – також тихо вимовив Тіллан.

Він спробував спустити ноги з ліжка й посидів, намагаючись перечекати запаморочення, але потім улігся знову. Він якось не впізнавав себе. Усе  здавалося чужим – і тіло, і голова. Перед очима вставали сцени битви, згадувалася та надзвичайна напруга, з якою доводилося долати чужу магію. Знов десь у животі холодним клубком скрутився страх, що він може не впоратися, а обличчя навпаки спалахнуло жаром, і піт краплями вкрив чоло. 

Тіллан строго сказав собі, що все вже в минулому, і він вийшов із битви переможцем. Постарався збагнути, чому ж йому так страшно, і зрозумів, що відчуває себе зараз зовсім безпомічним. Він підніс до очей долоні, які досі трохи пекло, і подивився на них, ніби побачив уперше.  Попри  значні зусилля йому не вдалося викликати хоча б слабке світіння. Ось що здавалося таким дивним і неправильним! Руки його безсило впали на ліжко. 

Хазяйка щось казала про те, що зараз подасть сніданок, і що йому треба добре їсти, щоб якнайшвидше одужати, а він лежав нерухомо, скутий жахом. Раптом перед ним з'явилася Вельда – з  кудлатим після недовгого сну волоссям і втомленими очима, які тим не менш сяяли радістю від того, що він прокинувся. Але обличчя його було таким, що її усмішка швидко щезла.

– Що таке, Тіллане? Тебе зле? – стурбовано спитала вона.

Він примусив її наклонитися нижче й пошепки сказав трагічним голосом:

– Здається, я більше не маю свого дару.

Вона сторопіла:

– Як це?

– Світло не з'являється.

Вельда подивилася сердито й накинулася на нього, хоча намагалася говорити так само тихо:

– Чи варто перевіряти це зараз, коли ти в такому стані?! Ти виснажений і ще не відновив сили. Ти бився з найсильнішим магом, лікував рану, пролежав майже добу без тями чи в глибокому сні. І найперше, що ти робиш після того – шукаєш свою магію! Звісно, вона ховається від тебе.