Та, що пробуджує дар - Ірина Герасимова

– Ітмаре, прокинься! – Ромєк з усієї сили трусив його. – Вони тут, і оточують нас!

Ітмар, який тільки нещодавно здав йому варту, заснув так міцно, що ледь второпав крізь сон ці слова, але нарешті сів. Ранкове небо було похмуро-сірим.

– Що сталося?

– Коли почало світати, я розгледів якийсь рух унизу. Побачив, як перебігають воїни Крижаного. Здається, вони заховалися на підніжжі пагорба серед зелені з усіх боків.

Тіллан із Вельдою вже були на ногах.

– Спокійно, – сказав маг. – Ми передбачали це, хоча й думали, що вдень з висоти побачимо їхнє наближення. Відкритий простір на схилі їм не подолати непомітно. Станемо з різних кінців, будемо спостерігати.

Ітмарові було трохи дивно, що він тут єдиний військовий, до того ж старший за віком, а командує цей хлопчик Тіллан. Але він розумів, що маг вважає це своєю битвою і сам приймає рішення. Ітмар також відчував себе особисто винним, що неприятелю вдалося непомітно наблизитися. Можливо, це сталося під час саме його чергування, але ніч була дуже темною, він нічого не побачив.  Ромєку також вдалося щось розгледіти, лише коли трохи розвиднилося. Було прикро, що вони тут тепер заблоковані. Але якщо сутички не уникнути, яка різниця, де саме битися.

Довгий час нічого не відбувалося. Небо стало вже зовсім світлим, над горизонтом показалося помаранчеве світанкове сонце. Ітмар визирав назовні з-за краю проходу, інші дивилися крізь проміжки між кам’яними плитами.

Аж раптом знизу долинуло:

– Здавайтеся! Вас оточено! Віддайте дівчину та будете вільними!

Вельду, яка була напруженою, але вважала себе до всього готовою, накрило хвилею страху. Тіллан рвучко підвівся, підняв руки, і на кам’яні стіни ліг напівпрозорий купол.

– Це захистить вас від голок, які  можуть сипатися зверху, – пояснив він.

А потім так стрімко, що ніхто і слова не встиг сказати, вийшов крізь прохід та зупинився за кілька кроків. Голос його дзвенів, коли він гучно вимовив:

– Я, Світлий маг Тіллан, викликаю на битву Крижаного мага Форсула. Дівчину я не віддам і битимуся за неї.

Постать Тіллана охопило легке сяйво ніби заради підтвердження, що він дійсно маг. Унизу з-за кущів демонстративно вийшли двоє з арбалетами, націленими на нього.

– Тіллане, ховайся! – скрикнула Вельда, яка споглядала з-за крайнього каменя проходу.

– Стріли мені не зашкодять, – відповів маг. Він стояв та чекав.

– Хто ж так робить? – з досадою сказав Ітмар, який також дивився крізь прохід. – Мав би вийти представник – припустимо, я – та хтось із їхнього боку, про все домовитися. 

– Зайва трата часу, – трохи повернувши до нього голову, сказав Тіллан, та знов з очікуванням подивився вниз. Він не знав, чи присутній там зараз сам Крижаний.

Нарешті кущі заворушилися, з-за них вийшла людина та подала знак воїнам опустити арбалети. Чоловік був високим, сивим, без бороди, із густим, не дуже довгим волоссям, яке було підстрижене рівною лінією над лобом. Брови його були кущистими, очі льодово-блакитними, погляд холодним та гострим. Його тонкий злий рот здавався темною щілиною.  Одягнений він був у сріблясто-сірий плащ з великою застібкою біля плеча. На обличчі мага намалювалася іронія, коли він сказав:

– Так ось який у Верегуса синок! Сміливий маленький хлопчик. Цікаво було подивитися, хоча знайомство буде недовгим. 

Крижаний зробив ще кілька кроків уперед, вимовив:

– Я б’юся тільки з гідними суперниками. Навіщо мені робити це з тим, хто знає лише дитячі забавки? Я накажу своїм людям, і вони приведуть дівчину до мене. 

– Нехай спробують, – відповів Тіллан. 

Крижаному магу це здалося кумедним, щілину рота викривила посмішка. За його наказом двоє воїнів побігли вгору схилом. Тіллан випустив із кожної руки гострі проміні світла, особливо яскраві на кінці. Один із воїнів схопився за очі та невпевнено затупцював на місті. Інший встиг нахилити голову, ще й затулився ліктем та вперто біг, дивлячись собі під ноги. Кожний промінь світла раптом став зашморгом, що зімкнувся на шиях воїнів. Засліплений впав одразу, другий усе ще рухався вперед, поки Тіллан не зробив жест, затягуючи петлі світлових мотузок, і тоді той також рухнув на землю. На обличчі юного мага була напруга та відраза, коли він з усієї сили затягував зашморги, дивлячись, як обидва бійця в блакитних плащах корчаться на землі, а потім завмирають.

Тоді він перевів погляд на Крижаного й побачив, що обличчя того стало невдоволеним. Маг махнув рукою, і вгору побігло вже п’ятеро його воїнів. Тіллан зробив різкий жест, випустивши тонкий промінчик, який пролетів зліва направо та мов ножем зрізав одну за одною голови нападників. Навіть Крижаному магу довелося присісти, що б не потрапити під дію променю. Голови впали на землю та немов м’ячі покотилися схилом униз. 

Вельда, яка спостерігала крізь прохід, відсахнулася та сховалася за каменем, щоб не дивитися. Їй ледь вдалося стримати блювотний позов. Ромєк, який разом з Ітмаром виглядав з іншого боку проходу, також зблід. Юний маг стояв похмуро, стиснувши зуби. Здавалося, він сам не очікував, що здатен зробити таке.

Крижаний випростався із розлюченим виглядом та прогримів, дивлячись на Тіллана: