Та, що пробуджує дар - Ірина Герасимова

Коли всі вляглися, він вийшов за периметр кам’яних споруд и подивився вниз, на підніжжя пагорба. Попри те, що він міг бачити в темряві, хотілося випустити промінь світла, щоб краще все дослідити, але це буде видно здалеку та приверне увагу. Небо було затягнутим хмарами, крізь які лише де-не-де проглядали зірки. Голосно співали цвіркуни.

Раптом до нього підійшла Вельда, міцно обійняла, притиснулася, прошепотіла:

– Зроби це зі мною, будь ласка! Я не хочу, щоб ти бився.

– Не допоможе. Крижаний розлютується і помститься нам усім.

– Я не переживу, якщо ти загинеш.

– Нещодавно ти вважала мене мертвим і пережила.

– Тоді я давно тебе не бачила та вже відвикла. І остаточно не вірила, мала надію. А якщо втрачу зараз...

– Я не можу віддати тебе Крижаному. То що залишається? Ти сама розумієш, що вибору немає. Я постараюся зробити все, що від мене залежить, щоб помер він, а не я.

Вона постояла, обіймаючи його, поки Тіллан не сказав:

– Йди, Вельдо. Я все-таки чатую. 

Тоді вона нарешті відірвалася від нього й пішла лягати біля багаття. Стародавні камені охороняли спокій людей всередині кам’яного кола і здавалися такими вічними, як нічне небо, що розкинулося над ними.