Та, що пробуджує дар - Ірина Герасимова

Вельда добре відпочила і смачно поїла у гостинних селян, які не взяли з неї платні, та їхала не поспішаючи, коли до неї долинув стукіт копит. Вона озирнулася. Дорогою скакали три вершники, швидко наближаючись та залишаючи за собою густу хмару куряви. Вони так неслися на неї, що в дівчини все захололо всередині. Вона спонукала коня помчати вперед. 

"Невже мене знайшли? – думала Вельда. – Стільки днів потому, на такий відстані! А я, дурненька, думала, що здатна втекти від мага!"

Вона озирнулася в слабкій надії, що вершники їдуть у своїх справах, а не по неї. Вони наближалися, але розтягнулися по дорозі, один вирвався вперед. Її кінь нісся галопом, вона не могла його більше пришвидшити. Раптом смуга яскравого білого світла простягнулася повз Вельду.

"Це Верегус. Це він. Усе, кінець". 

Широкий промінь світла намалював попереду контури великого серця, яке залишилося висіти в повітрі над дорогою, а її кінь скакав прямо в нього, немов у біле кільце, що світилося. Вельда знову озирнулася, здивована. Це був не Верегус. Молодий, стрункий, з русявим волоссям, яке відносило назад вітром. Вона натягнула поводи, поволі зупиняючи коня. Вершник наздогнав її.

– Тіллан!

Обидва спішилися та кинулися в обійми одне одного. Її руки переміщувалися по його спині, ніби щоб впевнитися, що він справжній.

– Я думала, що ти загинув! – казала Вельда.

– Знаю. Я дуже винен, що не приїхав вчасно.

– Як ти мене знайшов?

– Я вже тиждень женуся за тобою. І наостанок ти таку скачку влаштувала! Не знав, як тебе зупинити.

Намальоване білим світлом серце досі коливалося в повітрі перед ними. Очі Вельди жадібно вивчали обличчя Тіллана. Напевне, він трохи змінився, але здавався таким рідним! Вона зізналася: 

– Я злякалася, що це Верегус.

– Ти даремно їхала так далеко. Він не переслідував тебе.

– Не може бути!

– Так. Я сказав йому, що сам наздожену тебе, і він зголосився. Ти тепер моя, Вельдо, і більше йому не належиш. Він не буде противитися, якщо я заберу тебе із собою.

– Якісь дива! 

– Те, що я тебе нарешті бачу – оце диво.

– А я – тебе! Я вже не сподівалася.

Вони не могли надивитися одне на одного, але дали перепочинок очам, щоб злитися в поцілунку – лише другому за їхнє життя.

Ітмар давно під’їхав і зупинився на деякій відстані, щоб не заважати довгоочікуваній зустрічі. Вельда вразила його своєю вродою, і він милувався такими чудовими завитками її каштанового волосся, чорними бровами, ніжними рисами обличчя, стрункою постаттю. На ній було проста темненька сукня, зручна у дорозі – чи то темно-зелена, чи то темно-синя, він не розумівся на цьому, але вона дуже пасувала Вельді. Невже це позаземне створіння – його сестра? Радість та гордість сповнювали Ітмара.

Під’їхав Ромєк. Він не хотів примушувати свою кобилу скакати так швидко, тому відстав. А тепер усіма очима дивився на Вельду. 

Вона тим часом відчула, як знесилив її різкий перехід від того страху, що її охопив, до несподіваної радості. Сказала:

– Мені треба сісти.

Тіллан зробив жест рукою, і серце, що світилося перед ними, згасло. Вони зійшли з дороги та пішли до купки дерев, щоб перепочити в затінку. Ітмар із Ромєком потихеньку поїхали верхи слідом. Хлопець із захватом вимовив:

– Яка ж вона красуня!

– Таки закохався би?

– Так, але не по-справжньому. Я розумію, що Вельда не для мене. Вона дуже... як це? витончена, – згадав він слово. – А я... такий собі "хлопець з непростою долею".

– Я думав, ти спав.

– Я і спав. Але це почув. 

Коли всі прив’язали коней до дерев, Вельда сказала Тілланові:

– Познайом мене зі своїми супутниками.

– Із задоволенням, тим більше що вони також шукали тебе. Адже один із них – твій брат.

– Брат?! – Вельда з розгубленим здивуванням переводила погляд з одного на іншого, і тоді Ітмар зробив крок уперед:

– Це я, Ітмар. Ти не пам’ятаєш мене?

Вона хитнула головою. Він спитав:

– Що, зовсім нічого не пригадуєш зі свого минулого життя, коли ти була маленькою дівчинкою? Мене, батьків, наш дім? Хоч щось, що було до того, як карета увезла тебе?

Вельда сіла на траву, ніби ноги остаточно відмовили їй, а всі інші розташувалися поруч. Вона сказала, нахмуривши брови:

– Карету я пам’ятаю. Ми кудись довго їхали, було страшно, і я дуже плакала. 

– Ну, а до того? Хлопчика, з яким ти грала? У тебе була іграшка – в’язаний із сірих ниток зайчик з очима-гудзиками, у синіх штанцях.

Вельда раптом рвучко стягнула з плечей мішок зі своїми речами, порилася в ньому і вийняла звідти іграшку – саме таку, яку описав Ітмар. Показала всім зніяковіло, бо була вже великою дівчинкою, пояснила: 

– Я просто не могла залишити його там, у замку.

Ітмар широко усміхнувся: