Та, що пробуджує дар - Ірина Герасимова

– А чому твій батько не влаштував погоню?

– Ледь він дізнався про втечу, якраз приїхав я. Він зголосився, що я зможу якнайліпше наздогнати її.

Коли вони вперше побачили воїнів Крижаного в добре відомих блакитних плащах, тут уже і Ромєк зажурився. Він втягував голову в плечі, якщо вони проїжджали повз, та ховав очі.

– Ми тут обидва в небезпеці, – пояснив Ітмар магу. 

Скоро вони в’їхали в доволі велике місто, де Тіллан відшукав збройову майстерню.

– Обирай собі меч, – сказав він, а потім додав, побачивши, що на обличчі Ітмара з’явився знайомий вираз, коли йому незручно: – Це не щедрий дарунок з мого боку, а необхідний засіб, якщо доведеться битися. Ти зі мною згоден?

– Звісно. Відмовлятися було би необачно.

Ітмар передивився все, що пропонував коваль, щодо найдорожчого меча вирішив не нахабніти, але обрав недешевий – гострий, з гарної сталі, у добротних піхвах. Звичне відчуття зброї на боці ніби зробило його іншою людиною, повернувши ту впевненість, яка була йому раніше властива. 

– Дякую, Тіллане, – з глибоким почуттям сказав він.

– Нема за що.

– Сподіваюся, колись зможу по-справжньому віддячити тобі за все.

І знову вони були в дорозі. Наступного дня Тіллан став помітно схвильованим, здавалося, він роздуває ніздрі як гончий собака, що відчув слід. Шлях скидався на довгий рушник, покладений посеред зеленої луки, де то тут, то там траплялися купки дерев, немов кілька друзів зібралися в коло та шепочуться, нахиливши один до одного свої зелені голови.

Коли дорога піднялася на невеликий пагорб, усі побачили попереду самотнього вершника. 

– Це вона, – вигукнув Тіллан і рвонув із місця. Інші поскакали за ним.