Та, що пробуджує дар - Ірина Герасимова

Вельда всотувала враження всіма органами почуттів. Вона їхала тільки дорогами, бо якщо їх проклали люди – вони кудись ведуть. Усі її знання про якісь села та міста вилетіли із голови, Вельда просто скакала вперед та вперед. Неважливо, куди, аби подалі. І вона не могла надивитися на ті пейзажі, що пропливали повз: на рівнини, пагорби та улоговини, ліси, озера та ріки. Дивилася на людей, які працювали на полях чи городах, на їхні дома, на корів, овець чи коней на пасовиськах, на вітряні чи водяні млини, на завантажені різним скарбом повозки, які вона наздоганяла – на все, що тільки траплялося дорогою. 

Із минулих розмов зі слугами вона знала, що люди в селах більш відкриті та доброзичливіші, ніж у містах. Тому вона сміливо зверталася до них по допомогу – завжди до жінок, які подобалися їй на вигляд. Ніхто не відмовляв самотній вершниці, яка була милою та дуже красивою. Запрошували до себе, годували її та давали корм коню, залишали на нічліг. Майже всі дивувалися, чому така дівчина подорожує сама. Вельда вигадала історію, що вона нібито втекла від нареченого, який поводився з нею погано. Просила нікому не розповідати, що проїхала тут. Жінки співчували, давали поради. 

Коли шлях вливався в якесь місто, Вельда їхала крізь нього, з великою допитливістю роздивляючись, як тут живуть люди. Цікавилася цінами на ринку, із чарівною усмішкою просила пригостити коня яблуком, собі купувала якийсь пиріжок. Вона розуміла, що грошей у неї дуже мало. Поки Вельда так-сяк обходилася, але скоро це могло стати проблемою. У наступному місті вона побачила, як довгою алеєю гуляють молоді жінки зі своїми дітьми. Почала питати, чи не потрібна їм гувернантка. Дівчина в не дуже чистому одязі, що вела за собою коня, викликала подив. Лише одна жінка поцікавилася, чи є у Вельди рекомендації.

– Які рекомендації? Від кого? – здивувалася вона.

– З попереднього місця роботи.

– Але я ще ні в кого не працювала.

– Погано. Потрібний досвід, – жінка з осудом похитала головою. 

"І як же тоді влаштуватися вперше?!" – здивовано думала Вельда. Крім цього випадку, у розмови вона ні з ким не вступала, а від людей, які здавалися підозрілими та недобрими, намагалася триматися подалі. У містах не затримувалася – перетинала їх, поки дорога не виривалася назовні за міські мури.

Вона їхала далі та ніяк не могла зупинитися. Ні, паузи для відпочинку Вельда робила регулярно, але рух зачаровував її. Можливість бачити нові місця була п’янким напоєм, від якого паморочилося в голові. Що там, за поворотом? А що за тим пагорбом? А тут, на березі річки, яка ж краса! Її можна перетнути, проїхавши мостом. Щоправда, суворі чоловіки у форменому одязі змусили її сплатити якесь мито, але Вельді так хотілося на той бік, що вона віддала кілька монет. Вона тепер не переймалася щодо грошей, бо їй спало на думку, що врешті-решт можна продати коня та виручити чимало. Але спочатку треба знайти те місце, де вона хотіла би зупинитися. Усе навкруги здавалося прекрасним, однак таке місце все не траплялося.

Вельда розуміла: це тому, що поруч немає Тіллана. Якби вони були разом, то давно би щось вибрали, десь оселилися. Світ великий та гарний, але без нього Вельда ніколи не стане такою щасливою, якою вона могла би бути. Їй так хотілося розділити із ним захват від усього нового, що вона пізнавала!

Вельда не здогадувалася, що юний маг їде за нею. Вранці, збираючись у путь, він спитав у Ітмара:

– Гей, воїне, а чому ти без зброї?

– Відібрали, – похмуро відповів той. – Попався в руки Особливого відділку Крижаного мага.

Ромєк вирішив, що така відповідь кидає тінь на воїнські якості друга, і кинувся його захищати, гарячкувато кажучи:

– Він хоробро бився, багато солдатів поклав. Але їх стільки було, а він один! Ну, вони його і пов’язали. 

– Про сестру питали, – пояснив Ітмар. – Так я і дізнався, що її шукають. А потім сам вирішив знайти.

– Як же ти звільнився?

– Ромєк гм... допоміг. Врятував мене. – Про деякі подробиці Ітмар, звісно, розповідати не збирався.

Тіллан сказав:

– Виходить, ти зараз перебуваєш поруч із двома людьми, котрі тебе врятували?

– Так, дійсно. Вдячний вам.

Поїхали далі. Ромєк уже скакав впевнено та в захваті кричав:

– Е-ге-гей!

Ітмар тільки усміхався. Так минуло кілька днів. Тіллан повідомляв, що Вельда стала значно ближчою, і сердився, що вона ніяк не зупиниться.

– До чого мені набридла дорога! – казав він під час чергового перепочинку. – Я довго їхав до замку, вважав, що трохи побуду вдома, натомість знову в путі.

– Згоден, ми також уже давно в дорозі, – відповідав Ітмар.

А Ромєка, здається, таке життя анітрохи не напружувало. Йому подобалося подорожувати в гарній компанії, а особливо тішило, що він подолав свій страх перед кіньми та навчився триматися у сідлі.

Але скоро все змінилося. Тепер уже Ітмар почав нервувати:

– Куди вона їде? Чому вибрала саме цей напрямок? Адже вона наближається до володінь Крижаного мага!

– Вона цього не розуміє. Думаю, просто прагне поїхати якнайдалі від замку. Якби вона знала, що її ніхто не переслідує, крім мене! – гірко сказав Тіллан.