Та, що пробуджує дар - Ірина Герасимова

– Це що, мені доведеться самому їхати верхи?! – нарешті зрозумів Ромєк. – А якщо я впаду?

– Ну, не з такої висоти, з якої летів я, – заспокоїв його Ітмар і сказав Тіллану. – Ще раз дякую.

Потім він дещо замислився:

– Ти казав, що почув ім’я Вельди...

– Так. Спочатку я побачив якихось підозрілих людей біля муру. Ну, я можу добре бачити в темряві. Тоді я зупинився і став слухати, що вони говорять – я можу посилити звук і відчути на відстані. Потім я наблизився і дивився, як ти лізеш.

Ітмар зрозумів, що його бентежить, і обурено вигукнув:

– Тобто ти знав, що Вельди в замку немає, бачив, як я лізу, ризикуючи зламати шию, і просто дивився?! Стояв та спостерігав?

Тіллан незворушно пояснив:

– Мені це було важливо – зрозуміти, наскільки неприступний мур, чи зможе хтось подолати його. Також було цікаво, чи впадеш ти. Але ж я знав, що можу врятувати тебе. Саме це і зробив.

– Маги – вони не люди! Не чекай від них співчуття, – сказав Ромєк, і навіть у темряві побачив сердитий погляд Тіллана, який той на нього кинув. 

Але цього мага Ромєк чомусь зовсім не боявся – чи тому, що той врятував друга, чи тому, що він такий молодий та, треба визнати, приємної зовнішності, наскільки це можливо було розгледіти. А може, страх переважало обурення та розчарування, які відчував Ромєк, бо він так мріяв знайти Вельду, яка виявиться коханням усього його життя. Аж раптом з’являється якийсь нахаба та стверджує, що між ним та Вельдою є почуття!

Тіллан сів у сідло. Ітмар зволікав. Вони так довго їхали до цього замку, нарешті знайшли його, а тепер цей юний маг хоче відвести їх звідси. Що як це якісь хитрощі? Чи насправді сестри немає всередині? Як він взагалі міг повірити МАГУ?

Той ніби відчув його сумніви, сказав:

– Якщо тобі щось не подобається, я поїду сам. Ще краще.

Ітмар зрозумів: якщо Вельда дійсно втекла, він геть не уявляє, де її шукати. Тоді він почав давати Ромєку настанови, як тримати поводи та як керувати конем, і вже хотів підсадити хлопця, як той у паніці вигукнув:

– Ти що, вважаєш, що вже навчив мене? 

– Ми спочатку поїдемо шагом. Ти пристосуєшся. У тебе все вийде!

– Я і так згаяв із вами багато часу, щоб витрачати його на навчання, – невдоволено сказав Тіллан. – Нехай сяде до мене, ми обидва легкі. Для коня це краще, ніж коли він їхав з тобою. А запасного я поведу.

– Оце так вибір: або їхати самому, або на одному коні з магом, – вимовив собі під ніс Ромєк, але все-таки пересів до Тіллана.