Та, що пробуджує дар - Ірина Герасимова

Ітмар зізнався:

– Якщо чесно, ні. Мені складніше, я навіть не знаю, який вона тепер має вигляд. Ледь пам’ятаю її маленькою дівчинкою. Якби вона зараз пройшла повз, не впізнав би. Тому я можу лише покладатися на тебе.

Тіллан кивнув кілька разів. Здається, він трохи заспокоївся. Подивився на Ромєка, який уже закуняв біля стогу, зануривши своє темне волосся в м’яке сіно. Спитав:

– Хто ви взагалі такі? Чим займаєтеся?

– Я – воїн. А він... Хлопець з непростою долею, в житті якого все ще тільки починається.

– Воїн – це добре. Може знадобитися. Мене також хотіли зробити воїном. Усіх магів зазвичай навчають бойовій магії, щоб брати участь у битвах. Але я вважаю неправильним таке використання дару. Я знайшов для нього інше застосування. Мені подобається, що я можу давати людям світло. 

– Звучить непогано. Ми якось з Ромєком обговорювали, що маги приносять здебільшого зло. Радий познайомитися з іншим магом.

– Мій батько вважає, що так я даремно витрачаю свій дар. Але ж він не витрачається! Мені здається, що чим більше я віддаю, тим більше мій магічний дар  примножується та міцнішає. Гаразд, щось ми з тобою заговорилися. Відпочинемо, потім будемо скакати до пізнього вечора, тоді зупинимося на ночівлю. 

Пообідавши або повечерявши, бо час був якийсь проміжний, Тіллан дістав із туго набитого капшука кілька монет, зайві поклав назад, розплатився із селянином. Ромєк підглядав, бачив блиск золота. Багатенький цей маг. Вони попрощалися з хазяїном та його дружиною, пішли до своїх коней.

– Я тобі винен, – сказав Ітмар, хотів щось віддати, але маг заперечливо похитав головою. – Добре, бо ми з Ромєком, якщо чесно, у скрутному становищі. Майже все витратили на цього красеня, – він ніжно постукав Вітерця по шиї.

– Грошей у мене багато, не переймайся, – сказав Тіллан. 

– Мені незручно. 

– Переживеш. 

Ромєк підійшов до білої кобилки, сказав:

– Я б спробував поїхати сам. 

– Нарешті! І мені було би зручніше, – тепер уже Тіллан дав йому кілька настанов, коли хлопець сів у сідло, та вчив далі, поки всі їхали поруч по дорозі. 

Кобилка була спокійною, слухняною, а його супутники весь час підказували, що робити, тож Ромєк швидко освоївся. Сидіти в сідлі та спиратися на стремена йому дуже сподобалося. Йти шагом здалося зовсім безпечним, і навіть коли потроху поскакали, він дуже хвилювався, але впорався. Ітмар весь час був поряд, слідкував. Маг якщо і переймався тим, що їхня швидкість незадовільна, та стримувався й виду не подавав. 

Коли стало темніти, їхали лісом. Зійшли зі шляху, знайшли зручне місце, розпалили багаття. Через необхідність зупинитися Тіллан знову спохмурнів, став знервованим. Сказав:

– Ми можемо наздогнати Вельду тільки за рахунок того часу, коли вона відпочиває або спить, тому свій відпочинок мусимо скоротити до мінімуму. 

Ромєк спитав:

– Ти хоч відчуваєш, що вона стала ближчою?

– Можливо. Не впевнений.

– І коли ми її наздоженемо?

– Цього я не знаю. Для мене це відчуття – взагалі щось нове, і я не дуже добре уявляю його властивості. Коли Вельда була в замку, здатність відчувати її пригнічувалася магією.

Ромєк зазначив:

– Виходить, все-таки не дуже добре жилося їй у тому замку, якщо вона втекла.

– У дитинстві – непогано, – відповів Тіллан. – Ми обидва були щасливими, особливо коли покохали одне одного. Усе погіршилося, коли вона пробудила мій дар. Батько і раніше був незадоволений мною, а тоді додалося обурення моїми першими невдалими спробами опанувати магію. Він наказав мені піти з дому та не повертатися два роки. Я приїхав тільки заради Вельди, щоб забрати її із собою, бо обіцяв, що повернуся та врятую. Не знаю, як вона жила ці роки. Можу лише здогадуватися, як їй було важко.

– Якщо ти обіцяв, чому вона не дочекалася тебе? – спитав Ітмар.

Тіллан прикусив нижню губу, зітхнув:

– Я приїхав десь на місяць пізніше тієї дати, коли покинув замок. Мама сказала, що кожен день здавався вічністю. Вони всі вирішили, що я загинув.

Вдень він так і не лягав, вигляд мав дуже втомлений, під очима темніли сірі півкола.

– Тобі треба відпочити, – сказав Ітмар. – Всім треба. Ти ладен загнати як коней, так і себе, але від того краще не стане. Лягай спати. А Ромєк призначається черговим та стежитиме за багаттям.

Засинаючи, Ітмар думав про те, чи ночувала Вельда отак у лісі. Їх тут троє, а вона одненька, до того ж дівчина. Напевно, їй було дуже страшно.

Так, влаштовувати нічліг у лісі Вельді доводилося, коли її заставала там темрява, але вона нічого не боялася. Лише того, що Верегус може її наздогнати, але цей страх із кожним днем згасав. Захват від пізнання світу перевершував. Випробувати на практиці те, чому ти вчилася, розпалити багаття у справжніх похідних умовах – це так здорово та захоплююче! А потім загорнутися у свій плащ та спати на голій землі! Не дуже зручно, твердо й трохи холодно, бо ззаду тепло від  багаття не відчувається, але це така пригода! Різні лісові звуки здавалися незвичними та цікавими, а коли вона засинала, то вже не чула їх. Не боялася вона також того, що у лісі її виявлять якісь люди чи звірі, бо не знала, яка може бути від них небезпека.