Та, що пробуджує дар - Ірина Герасимова

Тіллан не слухав її. Він був приголомшений. Усі інші мовчки дивилися на чарівника, даючи змогу йому отямитися. Очі Вельди сяяли, немов ввібрали в себе частину того світла.

– Воно не покинуло мене! Я і досі можу це робити. Я маг! Ви це бачили?! – він обводив щасливим поглядом друзів. 

Вони кивали головами, посміхаючись, а потім пішли обійматися, оточили його з усіх боків. Тіллан також поклав їм руки на плечі, і усіх чотирьох огорнуло чарівне тепле світло.

Прощальну вечерю влаштували на березі ставка. Запросили Ліоку, а її мати сказала, що не заважатиме молоді. Розстелили ковдри, розклали їжу.

– Ромєку, розпали багаття, – сказав Ітмар, який уже назбирав сухого гілля та склав його так, щоб швидше загорілося.

– Я хочу! Я можу! Я вмію! – закричала Вельда.

– Я в цьому не маю сумнівів, кохана, але вибач, – Тіллан простягнув руку над хмизом, з легкістю випустив із неї гарячий промінь, і гілки весело спалахнули. – Ти не ображаєшся? Мені так цього бракувало!

Вельда лише усміхалася. Коли всі сіли та взялися за їжу, Ліока сказала з повагою:

– Це дуже здорово, пане Тіллане, – бачити зблизька вашу магію. Ніколи цього не забуду.

– А я вже думав, що втратив її, – Тіллан похитав головою, зізнався: – Якими же чорними були мої думки! Я звинувачував усіх. Крижаного за те, що він виявився таким сильним, і перемога далася нелегко. Вельду за те, що не повною мірою розуміла, як мені погано, весь час чогось вимагала від мене, а головне – не змогла повернути дар. Ітмара за те, що він примусив лікувати рану. Ромєка за те, що через нього я надірвався. Та більш за все я звинувачував себе. Мені стає страшно, коли я згадую те, що думав. Пробачте, друзі! Це дійсно був зовсім не я. Мені не можна таким бути. Не можна знову втрачати дар.

Вельда вигукнула:

– Але ж ти його не втратив! Ти сам себе впевнив, що магія покинула тебе, але в критичній ситуації вона з’явилася у твоїх руках миттєво. 

Ітмар заявив своїм як завжди переконливим голосом:

– Він уже трохи навів лад у своїй голові, примирився із собою – таким, яким став. Був готовий пробувати щось нове. Усе залежить від того, як людина себе налаштує. З голови починаються і невдачі, і перемоги. Коли треба було діяти, а не думати, усе вийшло.

Ромєк, жуючи курячу ніжку, показав нею в бік Ітмара:

– Він колись вчив мене: "Ніколи не кажи, що не можеш. Тоді зможеш". Я запам’ятав!

– Я тобі потім нагадаю ці слова, – сказала Ліока. – Ітмар поїде, а ті дрова, що він нарубав, коли-небудь закінчаться.

Усі засміялися. Ромєк підняв вгору стиснуті кулаки й напружив м’язи:

– Я буду тренуватися і стану таким сильним, як він!

Ітмар дивився на цю веселу компанію, на людей, які стали йому дорогими. Так, він скоро поїде. Він іще не знає, куди. Сестру залишає зі спокійним серцем: вона в надійних руках і сяє так, що здається безмежно щасливою. У Тіллана нарешті все добре, вони з Вельдою закохані, на них чекає спільне життя. Ромєку також поталанило зустріти своє кохання. І лише він, як і раніше, сам. Не має уявлення, де буде жити та чим займатися. Доля покаже. Принаймні, він знайшов сестру, надбав друзів, і навіть коли вони будуть далеко, то згадуватимуть одне одного. Попри непроханий сум, Ітмар відчув себе щасливою людиною. У його житті сталося чимало, але тим цікавіше, що чекає на нього попереду.