Бар "На перехресті" - Тетяна Гуркало

— Хм, — сказав недовірливий правитель. — Потрібно якось перевірити.

— Що?! — не повірила своїм вухам Аллочка. — Перевірити?! Ви сумніваєтеся у моїх словах?!

І, чомусь пальнула в стелю. Добре так пальнула і потрапила куди треба — дрібні камінці сипалися довго, а великим нікого не вбило.

— Давай розлучення, шахрай! — заволала Аллочка, під акомпанемент кашлю тих, на кого насипалося дрібного різнобарвного пилу.

— Та як ти смієш…

Імператор навіть підвівся від обурення, але Аллочка білкою злетіла на його піднесення і тицьнула револьвером у ніс.

— Договір! — гаркнула вона. — Я вам яблука, ви мені розлучення! Я принесла яблука! З того самого саду!

— Гав! — усіма трьома пащами підтвердив Малюк, він же Горинич, і м'яко вискочив із машини.

Триголовий песик зробив серед ельфів фурор, найвразливіші взагалі почали розбігатися.

Слідом за собачкою з машини виліз Фініст і почав голосно запевняти всіх, що песик добрий і не кусається.

Добрий песик, наплювавши на ці слова, саме жував чобіт надітий на ногу ельфа, який здуру намагався штовхнути чудовисько.

— Договір! — вимагала Аллочка.

— Заберіть собаку! — істерично кричав володар ноги і чобота.

— Він не кусається! — продовжував запевняти Фініст, попри здоровий глузд і власні очі, що бачить, що таки кусається.

І лише дисципліновані вартові несміливо тупцювали біля дверей, чекаючи, доки правитель про них згадає і накаже всіх викинути, а може й убити. Щоправда, як вони викидатимуть машину, вартові уявляли не дуже.

— Це що ж ти, нелюде, робиш? — м'яко прошелестів жіночий голос, якимось незрозумілим чином перекривши всі звуки. Голос був владний. А ще в ньому було стільки сили, що ельфи дружно завмерли, навіть той, котрий намагався відвоювати у некусючого собаки взуття та ногу. Одна тільки Аллочка продовжувала тицяти револьвером у нерухомого Айтанеля і щось тихо шипіти в обличчя. — Ану, любий, допоможи мені.

За тим, як з машини вибирається старенька, підтримувана під лікоть Луї, ельфи спостерігали зі священним трепетом. Тому що вони бачили не тільки стареньку, а й її ауру, що сяє даром життя, і ворушіння щупальців сили, здатної перемолоти палац у пил разом з усіма мешканцями, і темряву, що покривала її плечі невагомим плащем.

— Самому вже майже півтисячі років, а з нерозумним дівчиськом воює, — сказала старенька, неспішно прямуючи до правителя. — Мабуть, розуму не більше, ніж у діви, яка перестане бути підлітком років через п'ятдесят. Заміж вона, бачте, не захотіла... А яке ти мав право видавати заміж це юне дитя, та ще й чуже дитя? Посваритися ні з ким не хотів? А з нею посваритись не страшно? Вона, коли підросте, сильніша і тебе буде, і твоїх вінценосних приятелів — любителів краси — разом узятих. Вона і зараз непохитна, і клятви її важать більше, ніж ті, що сказали ви всі разом і за все життя. Її боги по-справжньому чують. Тебе це не лякає, нелюд? Чи ти настільки подурнішав, що не зрозумів, чому не зміг провести обряд заручення після сказаної нерозумною дівою клятви? Не зрозумів? Ой, дурень…

Бабуся похитала головою. Відібрала у Аллочки, котра здивовано на неї дивилася, револьвер і віддала його Луї. Потім поклала кошик з яблуками на коліна Айтанелю і веліла:

— Розводь!

І тільки після цього великий світлий маг зворушився. Хоча встати на ноги він би не ризикнув — ельфам взагалі протипоказано довго перебувати поруч із тими, в кому живуть первинні світло та темрява одночасно. А якщо ці істоти, здатні будь-якої миті перетворитися на божетство, ще й демонструють свої сили, реакція виходить схожа на ту, яка буває після удару кувалдою по голові захищеній шоломом. Дуже міцним шоломом.

***

Розлучення по-ельфійськи відбувалося швидко. Аллочка і Бодя постояли трохи навпроти блідого ельфійського правителя, що сидів у кріслі. Він помахав руками, щось побурмотів, а потім у повітрі з'явився голографічний листочок із якимось записом та вензелями. Він трохи повисів, спалахнув і обсипався голографічним попелом, що не долетів до підлоги.

— Готово, — зраділа Аллочка і міцно обійняла колишнього чоловіка, ігноруючи здивовано гидливі погляди інших ельфів. — Тепер треба відсвяткувати і підемо далі світ рятувати.

Вона підморгнула спочатку Луї, потім вовку, а потім танцюючою ходою пішла до машини. І при цьому вона так усміхалася і сяяла, що ельфи мимоволі опускали очі і все, що вони хотіли сказати, застрягало десь глибоко в думках.

Натомість Айтанель проводжав блудну дочку лісів похмурим поглядом і намагався зрозуміти дві речі.

Звідки в цій дівчині така сила і чи не вплинули на це її предки не ельфи?

І чому, і хто вирішив, що дівчатам не обов'язково вчитися у школі лісових вартових? Якби Аладріель навчалася, її незвичайний дар давним-давно помітили б і стали його розвивати на благо Дубрав. А тепер і дівчисько у відповідь на будь-яку дію на дибки встане, і дар встиг самостійно розвинутися в якийсь незрозумілий бік. Вона навіть на присутність носительки життя-смерті не відреагувала, а з ельфами такого не буває.

— Усіх розжену, — похмуро пообіцяв невідомо кому Айтанель, коли Аллочка сідала до машини. — Усіх.

***

Як потім виявилося, щодо святкування Аллочка не жартувала. Вишнева наливка добре на неї вплинула і ельфійка посміхалася вовку, поривалася обійняти водяного і досить мляво слухала пояснення Яги про те, чому слід бути акуратнішими з клятвами. Втім, добра баба, похитавши головою і погрозивши пальцем Міррет, почала щось писати в поданому Василиною блокнотику. Напевно, чергову інструкцію. Цього разу для поводження з рідкісним ельфійським даром.

— Ми їдемо до мого улюбленого бару, до мого улюбленого світу, — ласкаво сказала Аллочка вовку, зігнавши тата з жабою на сусіднє сидіння і підсівши ближче. — Я там у філармонії грала. На скрипці. Ви, до речі, знаєте, що я чудово граю на скрипці?

— Знаю, — зізнався вовк, не уточнюючи, що більшість із присутніх у машині теж це знають.