Бар "На перехресті" - Тетяна Гуркало

— Тож посидь тихенько, подумай про своє подальше життя і не заважай, — наказав смерть і повернувся до паперів.

І Луї сидів, думав, і спостерігав за тим, як прямо з повітря з'являються все нові й нові стоси паперу. І смерть йому було шкода — нудна в нього насправді робота.

***

— Василина! — надривався Фініст, дивлячись у небо. Але чи тарілко-яблучний зв'язок передавав картинку із запізненням, чи Премудра саме в цей момент за своїм чоловіком не спостерігала, але реакції на його крики поки що не було. — Васю! Васюленька!

Жаба сиділа поруч, не зводила з Фініста вибагливого погляду і не дозволяла припинити спроби докричатися до благовірної.

Всі інші стояли осторонь і мовчали. Вартові, які отримали по шапках за надлишкову самостійність і використання в бойових цілях не бойових сокир, причому, не розібравшись у ситуації, понуро мовчали і переступали з ноги на ногу. У бік худого й молодого хлопця, що лежав на траві, вони намагалися не дивитися. І так свою провину відчували.

Заплакану Мірет обіймала ельфійка і час від часу заспокійливо поплескувала по спині.

Загалом настрій був похоронний у всіх, навіть у пса, що сидів під яблунею горбатою триголовою тінню.

— Васю! — вперто кричав уже охриплий Фініст.

— Ну чого тобі? — озвалося небо голосом кота Мурзика. — Немає Васьки поки що вдома. Вона разом із моєю бабкою трави чарівні збирає. І в нас, між іншим, ніч. А ти кричиш і кричиш, як оголошений.

— Ану мовчати, клубок шерсті! — наказала жаба таким тоном, що навіть Мірет перестала схлипувати. — Швидко клич Василину та свою бабусю. У нас тут від сокири постраждалий.

— Сильно постраждалий? — ліниво запитав кіт, якого жаб'ячий тон анітрохи не переконав, що справа термінова.

— До смерті постраждалий, тож бігом!

— Ох ти ж, — здивовано озвалося небо.

Потім щось бамкнуло, Мурзик почав кричати про сметану і все стихло.

— Здається, побіг, — задоволено промовила жаба і поскакала до Луї.

А за нею потяглися й інші, навіть вартові і Яй-Каай, що ховався за деревами і кущами. Чомусь усім здавалося, що чекати на видунок слід поруч з тим, кому потрібна їхня допомога.

***

— Цікаво, куди поділися решта героїчно загиблих, звіти про які ви підписуєте? — задумливо запитав Луї, котрому було нудно.

Смерть підняв голову і обдарував його глузливо-оцінюючим поглядом.

— Хочеш дізнатися, куди люди потрапляють після смерті?

— Цікаво, — зізнався Луї.

— Ну, піди, подивися, — великодушно запропонував смерть і, задерши над головою руки, задоволено відкинувся на спинку стільця.

— А в чому каверза? — спитав недовірливий некромант. — Назад я повернутися зможу?

— Навряд, — відповів смерть.

— Ну, тоді я тут краще сиджу. Померти ще встигну.

— Ти вже помер, — нагадав хазяїн кабінету.

— Так не назавжди, — сказав Луї. — Але вмирати страшенно нудно, як виявилося. Намагатимуся в найближчому майбутньому більше так не робити.

— От і правильно, — сказав смерть і повернувся до своїх паперів.

***

— Ох ти ж! — повторила слова свого кота Баба Яга, вийшовши з порталу поряд із Луї.

— Молоденький такий, — здивувалася чомусь Василина. — То що за невідоме чудовисько його так вдарило? — спитала, присівши поряд і повернувши голову, щоб краще роздивитися пробиту скроню.

«Невідоме чудовисько» скромно опустило голову, сховало сокиру за спину, а потім і зовсім відступило за товаришів.

— У нас є жива і мертва вода, — тоненько сказала Міррет.

Василина та Яга дружно кивнули, озирнулись і переглянулись.

— Невідповідне місце, — сказала Яга. — Каміння багато, у дерев чужа магія і трава квола. Потрібно десь знайти галявину із соковитою зеленою травою, як здавна заведено.

Василина тільки кивнула, погоджуючись із наставницею та колегою в одній особі.

А далі почалися ходіння садом з трупом на руках. На руках цей труп спочатку знаходився у Фініста та вовка. Потім його передали вартовим і вони несли по черзі. А потім псові, що плентався в хвості цієї дивної похоронної процесії, набридло безцільно вештатися стежками слідом за людьми і нелюдами, він вибіг уперед і гучним гавканням усіх трьох голів заявив, що краще знає, де в цьому саду є придатні галявини.

— Він нас довів до яблук, — заявив Фініст, гордий псом, якого вже вважав своїм.

— Так нехай веде, — не заперечувала проти собаки-провідника Яга.

З собакою похорони, у сенсі пошук галявини, пішли набагато веселіше. Пес буквально через пару кроків вивів до першої галявини, але трава там знову виявилася невідповідною — особливо Язі не сподобався полин.

Друга галявина була забракована через те, що її більше, ніж наполовину, витоптало стадо слонів, що незрозуміло як опинилась у саду.

Вартові чомусь знову збентежилися, як сором’язливі дівчата, і почали опускати очі додолу.

Через третю галявину навскіс тік струмок і бабка заявила, що цього разу надто багато води. А Фініст задумливо сказав, що тепер розуміє, чому Яга так і не вийшла заміж, за що отримав потиличник від дружини.

П'ята галявина бабці нарешті сподобалася. Вона обійшла її по колу, до чогось шумно принюхуючись. Потім похитала туди-сюди головою. Потім завмерла пам'ятником, піднявши руки до небес і, трохи так постоявши, веліла:

— Сюди несіть.

Вартові переглянулись і віддали померлого Фіністу та вовку. Мабуть боялися, що варто тільки до знаменитої відьми підійти надто близько, і вона одразу їх і прокляне, і зжере, і поглумиться. Хоча останнє зустрічалося лише в похабних пісеньках.

Луї поклали біля бабиних ніг. Вона трохи на нього подивилася, поцокала язиком і зажадала чарівну воду та ученицю. Міррет охоче закопалася в сумку, Дженні в кишені, решта хто на що здатний. І не встигла Василина піти до бабці, як їй одразу спробували вручити купу різноманітної тари, підписаної маркером, де жива вода, а де мертва.