Бар "На перехресті" - Тетяна Гуркало

— Ой, матінко, яка пакість, — судячи з тону, захопився Фініст.

— Слухайте, а давайте ми краще до неї собаку закинемо, — запропонував Луї.

— А раптом зжере, де ми візьмемо провідника? — задала резонне запитання зацікавлена в молодильних яблуках — Аллочка.

— А може, це вона для нього шарф в'яже, ось він і з'явився на примірку, — з сумнівом сказала Міррет.

— Треба щось? — спитала гусениця тоном людини, яку вічно якісь придурки відволікають від важливих справ.

— Нам нічого, вас просто собачка шукала, — чемно відповіла Дженні і спробувала підсунути ногою Горинича ближче до дерева.

— Ця? — явно здивувалася гусениця. — Ой, гаразд, прошу я вибачення за те, що шишками в носи кидалася, прошу. Ідіть собі, у мене тут гості скоро прийдуть, а килимок не зав'язаний. Або стійте, але не шуміть.

З чим і пішла.

— Убийте мене, — похмуро сказав Луї. — Сподіваюся, у нього ніхто більше нічим не кидався.

Пес радісно гавкнув, став на лапи і потрусив далі.

Решті довелося йти слідом. Причому Луї підозрював, що ще трохи і це похід закінчиться для триголового пса так само, як підробіток провідником для Сусаніна.

***

Рано чи пізно все закінчується. Ось і стежка закінчилася, дозволивши псові вивести пригодників до яблунь, що ростуть навколо невеликої площі. І Аллочка, найбільш зацікавлена в молодильних яблуках, якщо не брати до уваги Берендея, що ховався в кущах, відразу ж їх впізнала. У сенсі, яблуні та яблука.

А потім почався натуральний грабіж, причому, за потуранням охоронця, котрий приліг відпочити під кущем.

Хоча ні, спочатку вони обійшли яблуні і переконалися, що плоди на всіх достигають по-різному, одна взагалі ледь починала цвісти. Знайшли ту, де яблука були гарні, стиглі, з червоними бочками. Саме це дерево і почали грабувати, причому, так захопилися, що не помітили царя, що виповз із кущів і приєднався до них.

— Наварю варення і продаватиму по золотому за ложку всяким древнім матронам, — бурмотіла Міррет, захоплено кидаючи зірвані плоди в безрозмірну сумку.

— Бабусі точно знадобиться, — переконував себе Луї, кидаючи яблука в ту саму сумку, бо своєї купити не здогадався, а в кишені багато яблук не лізло.

— І нехай він ними подавиться, — сердито бурчала Аллочка, груди якої спочатку збільшилися, а потім плавно стекли до живота, де вперлися в пояс. А куди їй яблука було пхати, якщо її сумка була невелика і забита вщент?

Аркалель наслідував приклад дочки, хоч і смутно розумів навіщо.

Дженні пакувала яблука за пазуху Фіністу — у нього там більше місця було. І подумки вибирала мотоцикл, розриваючись між раритетним та сучасним, який напевно швидший і маневреніший. У тому, що охочі купити яблучка вишикуються в чергу, дівчина анітрохи не сумнівалася.

Вовк заспокоював совість тим, що набирав цінних інгредієнтів для рідної школи магії. Може дослідять і зможуть щось схоже відтворити?

Берендей рвав яблука для себе, для розумної вдови купця, для дружини, щоб їй погано стало, і про всяк випадок.

І тільки один Бодя стояв осторонь і сумно дивився на нижні гілки, що швидко пустіли. Ні, чужої власності йому шкода не було. Просто він не міг дістатись заповітних плодів. Але сподівався, що дружина з ним поділиться хоча б на честь розлучення. Дівка вона непогана, хоч і ельфа.

***

— Яблука Гесперид зараховуємо, — тим часом бурмотів Яй-Каай, ховаючись у тіні жасминового куща. — І хай тільки спробує хтось щось сказати… Елану на цих дурнів нацькую. Яблучок їм шкода було. Нові виростуть.

***

А браві вартові, що поспішали на виручку зниклому цареві, з'явилися в самий невідповідний момент.

Яблука на нижніх гілках закінчились. А Берендею чомусь здалося, що зірваних йому трохи не вистачає для повного щастя. Він озирнувся, побачив Бодю, оцінив його схожість із викорчуваним пнем і радісно потряс головою.

— Ану, іди сюди, — наказав водяному. — Я на тебе залізу і яблук нам дістану.

А Бодя взяв і пішов.

І навіть став підсаджувати царя собі на голову, притримуючи його численними руками-коренями, щоб не впав випадково. А вартові в цьому побачили щось зовсім інше — мабуть, що чудовисько тягло Берендея в пащу. І кинулися свою надію та опору рятувати. Хто як умів, не чекаючи наказів.

Двоє, мабуть найвтомленіші і невдачливі, тут же знайшли об що спіткнутися і полетіли головами вперед у колючі кущі. Ще один наступив на хвіст триголовому собаці, що внесло в забіг до царя, який потребував порятунку, багато хаосу і лайки, що перемежовується зі скривдженим гавкотом. І все б нічого, синок Цербера міг ганяти вартових по саду хоч до вечора, але тут з кущів виліз один із любителів спотикатися, орлиним поглядом оглянув поле бою, заревів скривдженим ведмедем, уявив себе індіанцем і кинув томагавк у ворогів.

Томагавк, він же сокира, полетів добре, якоюсь дивною, дугоподібною траєкторією і тільки тому не вбив нікого з товаришів по службі новоявленого індіанця. З Бодею і царем сокира розминулась тільки тому, що водяний смикнувся убік. Причому, якби не смикнувся, постраждав би від цієї сокири зовсім не Бодя. А ось Міррет зі шляху сокири відштовхнув Луї, за що й отримав головний приз дня — удар обухом по голові і яскраве світло наприкінці тунелю, що несподівано з'явився перед очима.

— Хм, — здивовано сказав некромант, дивлячись на це світло, а потім знизав плечима і пішов, бо було цікаво.

А за спиною хтось моторошно вив, хтось лаявся, хтось плакав, але всі ці звуки перекривав командний голос жаби:

— Василину клич, дурень! Тільки ворони та видунки знають, як цією водою користуватися! Я тобі виллю! Клич дружину, я сказала!