Бар "На перехресті" - Тетяна Гуркало

Баба Яга сумно зітхнула, а потім ще й похитала головою.

— А далі що було?

— А далі чарівному колу довелося боротися з вивільненою нещасним чаклуном силою. Тому що вона почала пожирати їхній світ. Подолати її не вийшло і вони додумалися до того, щоб якось її застосувати. А оскільки часу, щоб подумати не було, вони вирішили створити бога з першого-ліпшого немовляти. А трапився їм, як на зло, царевич.

— Е-е-е-е... — непідробно здивувався Луї. — Їм так просто дозволили хапати царевича?

— Ні, він просто був найближчим немовлям. Спав на руках у няньки, ось йому вся сила й дісталася. Щоправда, богом так і не став. Він став абсолютно безсмертним. А ще дуже любив красунь. Поки був царем, ця його любов нікому особливо не заважала, рідкісна красуня не зрадіє, що її обдаровує шовками та золотом справжній цар, нехай навіть на диво потворний.

— На диво потворний? — здивувалася несподіваним поворотом сюжету Міррет.

— Ну, не пощастило йому вирости худим, гачконосим, та й загалом не красенем, — сказала Яга і запила це одкровення чаєм. — Так ось, доки він був царем, усіх усе влаштовувало. А потім трапилася війна, яку він програв, потім ще одна і від царства залишився маленький огризок, який він населив усякими чудовиськами, щоб завойовники не лізли. Вони й не лізли, і за кілька століть про колишнього царя забули. А він тим часом вчився, вчився, ставав сильним магом, іноді крав гарних селянок і в один далеко не прекрасний день вирішив, що настав час явити себе світу. І почав явління він із викрадення царівни, прямо з весілля. Скандал тоді був страшний. Царевич, звісно, пішов дружину рятувати, та й згинув. А красуню безсмертний маг повернув батькам через півроку. Набридла вона йому своїми істериками та неприйняттям жіночої долі. Викраденнями царівен він розважався ще кілька століть, заслуживши славу самого зла, причому безсмертного. Тоді навіть якусь безглузду казку вигадали, що його смерть слід шукати на кінчику голки. А може він сам її вигадав і розповів черговій викраденій красуні.

— Кощій, — захоплено сказав Луї.

— Так, його теж називали, — підтвердила Яга. — Через століття Кощію набридло розважати навколишні царства викраденнями царівен та утопленням у болотах тих, хто намагався їх виручати, і він вирішив змінити обстановку. Навіть власну смерть розіграв, щоб нікому не спало на думку бігти слідом.

— І де він зараз? — зацікавився Луї.

— Та в академії якийсь ректором служить, студенток бентежить, — як саме собою зрозуміле сказала Яга.

— Викрадає красунь? — спитала Міррет.

— Ні. Він до академії в якомусь технічному світі побував, там із нього писаного красеня зробили і порадили залізо піднімати, щоб за м'язами приховати худорлявість. Тож тепер ці красуні самі на нього гронами вішаються. А він хитрун, крутиться вужем і всі дівчата впевнені, що він тільки їх любить. Потім, правда, прозрівають, але що вони можуть зробити безсмертному?

— Нічого, — сказав вовк.

І в цей момент двері ресторанчика з гуркотом відчинилися, і в приміщення зайшов якийсь дивний тип, одягнений у різномасні, не дуже чисті шкури, обвішаний іклами якихось чудовиськ, як гірляндами, та ще й з кам'яною сокирою в могутній волохатій лапі.

— У-ха-ха! — життєрадісно заволав тип. — Ось я й отримаю могутність, на яку заслуговую!

— Псих, — легко поставив йому діагноз Луї.

***

Хто б там що не думав, але Малюк перейменований на Горинича був дуже розумним псом. Власне, він був навіть цілком розумним, просто розмовляти не вмів, та й не прагнув навчитися. Йому й так було непогано.

А ще йому дуже сподобалися люди та нелюди, що прийшли за яблуками. Ця компанія була особливою, дуже відрізнялася від тих, хто приходив до них. Зазвичай бідолашного триголового песика всіляко обзивали, намагалися зарубати різноманітними мечами, а одного разу навіть застрелити зі здоровенної рушниці, кричали щось про обов'язок, про те, що пес не з тими зв'язався, та й іншу нісенітницю. А ці спочатку тікали, потім ховалися, а потім узагалі потоваришували. Різноманітність.

Тому, коли пес помітив підозрілу особу, яка стежить за цією чудовою компанією, він вирішив простежити та захистити. Просто тому, що його розважили. Тому і в машину поліз, і в кущах біля бару лежав, чекаючи. І дочекався — підозріла особа, трохи поспостерігавши за компанією і переконавшись, що святкувати вони збираються з розмахом і до ранку нікуди не подінуться, кудись помчала, на ходу співаючи дивну пісеньку і тихенько стукаючи в бубн.

На погляд пса, поводив цей тип себе дивно, як найнатуральніший божевільний. Втім, Малюк був не так і не правий, всі шамани тією чи іншою мірою ненормальні. А як тут нормальним залишишся, якщо то духи предків у тебе вселяються, то божество приходить лаятися на плем'я і вимагати дивного. Бо це ж божество взагалі закидає невідомо куди, вручає камінь, який повинен відкривати шлях туди, куди піде компанія якихось божевільних і наказує стежити за ними до того моменту, як вони почнуть святкувати перемогу.

Загалом, що таке розлучення, шаман бога Утилуку, на жаль, не знав. І прийняв щасливе звільнення Аллочки від заміжжя за ту саму перемогу над якимось страшним, але невидимим чудовиськом. Ні, якби він зрозумів про що святкуюча компанія розмовляла, він би розібрався, але розсіяне божество якось не подумало, що в інших світах та й сусідніх країнах ніхто не говорить мовою його племені. Власне, для цього божества люди та нелюди, які йому не поклонялися, існували як якась абстракція. І він про них не думав. Взагалі. З дрібними божками, котрі бояться втратити свою дрібну паству, таке трапляється часто.

А ще вони дуже часто хочуть стати богами сильними та страшними, щоб усілякі стародавні Яй-Кааї боялися, а богині кохання втрачали голови та кидалися в обійми.

Переоцінював себе Утилуку і був упевнений, що йому не вистачає лише сили для того, щоб стати великим. І на Раду його, звісно, ніхто не кликав. Але він вдало прийшов туди сам і зміг підслухати під вікном. У підслуханому він теж не дуже розібрався, але головне зрозумів — десь є купа вільної енергії, здатної руйнувати цілі світи. І мерзенні стародавні боги відправили героїв щоб цю енергію виловити та привласнити.