Крок за горизонт - Анна Ліє Кейн
Я хотіла сказати, що в подібні сутності не вірю, але усвідомила, що щоночі переміщаюся у світ магів, і промовчала. Хтозна-які сутності в нас взагалі водяться?
Ми розмовляли вже близько години, допивши каву і навіть пригостившись тістечками у кафе на першому поверсі бізнес-центру, коли до нашої компанії приєднався чоловік.
- Нудьгуєте, пані?
- Які манери, Майкле, - засміялася Лола, милуючись уклоном. Я лише з поблажливою посмішкою помітила, що до ідеального виконання такого трюку другові не вистачає грації. Цікаво, він сам вирішив потренуватися чи вмовив Інгемара показати якісь рухи? Адже кілька разів, коли я сиділа на нарадах, ці двоє залишалися разом без мого нагляду. Поки я розмірковувала, Лола продовжувала насідати на Майкла:
- Ти коли влаштуєш мені фотосесію? Я вже нову комбінацію купила.
Емма тільки з усмішкою поглядала то на велелюбну подружку, то на мене.
- А схуднути? – з іронією уточнив Майкл.
- А по голові? - так само відгукнулася Лола, нітрохи не образившись. Потім фотограф пом'якшав:
- Поговорімо про це за тиждень, бо в мене здача проєкту, і голова зовсім не варить.
- Най буде так, - велично погодилася Лола і піднялася з місця: - Ну все, дівчата, - вона невдоволено глянула на Майкла, який під це визначення не підпадав, і додала, - і хлопчики, мені вже час. Еммо, тебе підкинути?
- Так, - схаменулась моя помічниця, підстрибуючи на ноги: - Бувай, Майкле. До завтра, Лів.
Я помахала дівчатам рукою, а потім обернулася до друга:
- Ну, і що трапилося?
- Та нічого, - знизав плечима Майкл, і я одразу йому не повірила. Друг глянув мені у вічі і зітхнув: - Ітан ще в місто не повернувся?
- Тобі потрібен Інгемар?
- Ну, не мені, - зам'явся чоловік. - Просто Кевін - той мечник з ролевиків - вже всі месенджери мені завалив проханнями зустрітися з Ітаном. Він хотів би взяти в нього кілька уроків.
- Ітан не повернувся, - сумно зітхнула я, опускаючи очі. Потім випереджувально підвела руку: - І дзвонити я йому не хочу.
- Та чого ти? - раптом завів Майкл. - Тобі ж не треба буде з ним спілкуватися. Лише заманити в місто, а тут його тіло займе Мар і все…
- Раніше ти мені казав навіть не думати про колишнього, - нагадала я.
- То я зараз теж не про нього думаю, - відбив друг. Довелося погодитися з ним:
- Гаразд, я подумаю над цим.
- Круто, чекатиму результатів, - підбадьорився чоловік, а потім раптом мрійливо простяг: - Знаєш, а я, напевно, тобі заздрю.
- Чому це? - здивувалася, розуміючи, що в моєму становищі заздрити нема чому. Я з кожним днем все більше заплутувалась у своїх почуттях і вже не розуміла який світ для мене реальніший, та що мені робити далі.
- Ти можеш існувати у світі, де є магія, битви на мечах, прекрасні королі та…
- Та цьому світу загрожує неминуча загибель, - доповнила зі скепсисом, але Майкл не здавався:
- А ти можеш його врятувати! Адже це така крута пригода. Згадуватимеш її потім усе життя до глибокої старості!
Голос Майкла був сповнений захоплення, а ось у мене всередині все стислося. Згадувати? А якщо наші переміщення припиняться, коли ми стабілізуємо ядро? Раптом моя роль полягає саме у допомозі, а потім необхідність вичерпається і все скінчиться. Я більше не побачу свого короля, ніколи не займу тіло королеви. Інгемар залишиться з Альвою, а я повернуся до свого реального життя.
- Лів? - стурбовано торкнувся моєї руки друг. - Ти чого? Я засмутив тебе?
- Ні, - я різко сіпнулася, ледь не впавши зі стільця, і піднялася на ноги. - Мені вже час, Майкл. Ідемо.
Друг розгублено оглянув мене, але мовчки кивнув і попрямував за мною до скляних дверей.
Останнім часом лягала спати рано. Ось і сьогодні розташувалася в готелі, де мене вже вважали постійним клієнтом, переодягнулась до сну та моніторила новини перед тим, як відкласти телефон. Обмірковувала ідею винайняти квартирку в цьому районі, коли пролунав дзвінок.
- Так, мам, - прийняла виклик, сідаючи на край ліжка. Розмовляти з мамою лежачи ніколи не могла, хотілося швидше витягнутися по стійці струнко. Крик, що пролунав у відповідь, змусив скочити на ноги:
- Олівіє! Біда! Терміново приїжджай!
- Що трапилося? - спитала, відчуваючи як серце пішло в п'яти. Останній раз мама так істерично кричала, коли батькові стало погано, а за кілька днів він помер в реанімації.
- Ліам у лікарні. Він потрапив в аварію!
- Зараз приїду, - пообіцяла і одразу скинула виклик. Не думала більше ні про що, швидше натягуючи одяг.
Ледве могла нормально стежити за дорогою, поки мчала нічними вулицями. Коли мама опинилася в машині, вона ні на хвилину не заспокоювалася, все плакала і голосила, що не вберегла свого хлопчика. Жінка на рецепції лікарні кілька хвилин взагалі не могла зрозуміти, хто ми такі, куди і чого так пізно. Я насилу змогла заспокоїти маму і виразно пояснити ситуацію.
Тепер я стояла в палаті і з роздратуванням дивилася на брата. Ліам тільки винувато посміхнувся і розвів руками, одна з яких була закута у гіпсові пута. Мама, не перестаючи схлипувати, допомагала йому зашнурувати кросівки.
- Наступного разу давай для зв'язку мій номер, - прошипіла, коли жах змінився злістю. Брат із друзями справді потрапили в аварію. Вирішили поганяти на порожній трасі неподалік міста, і машина вилетіла в кювет. Всі відбулися забоями та легким переляком, тільки Ліам примудрився ще й руку зламати. Через те, що він студент – зателефонували його матері. Поліція відчитала всіх учасників пригоди, водієві виписали штраф, але в іншому все обійшлося.
Тепер я нервово поглядала на годинник. Маленька стрілка вже минула цифру дванадцять, а мені ще доведеться завезти родичів додому.
Зрештою у готелі я опинилася зовсім пізно. Поставила будильник і, нарешті, провалилася в сон.
Прийшла до тями і ледь не впала. Похитнувшись, здивовано виявила, що тіло Альви не лежить, як я звикла, у ліжку, а стоїть посеред вітальні. Одна рука дивно задерта нагору, а на підлозі…
