Проклята - Наталка Смеречинська

Наші дні...

 На картині їх було троє. Я знову стояла в бабусиній квартирі та знову дивилася на репродукцію Шишкіна, але на цей раз ведмежат було всього лише троє. А матір… Я не бачила, але точно відчувала, що вона вже давно  мертва.  І весь той жах та відчай, що наповнює малюків які залишилися абсолютно самі.

Я здригнулася й заклякла від того що на моє плече опустилася зморшкувата стареча рука.

- Обернисььь, дитинно, чассс насстав! – прошипів над вухом голос, що і близько не нагадував бабусин.

Ні-ні-ні, я захитала головою. Нізащо! Я не хочу… Але тіло вже мене не слухалось і самостійно розверталося до тієї, що так наполегливо кликала.

- Обернисссь, обернисссь! – продовжував вмовляти, обіцяти й погрожувати одночасно голос.

- Ааааааааааа!!!!!!!! -  заволала я на весь автобус підскакуючи у  своєму кріслі.  Важко дихаючи, крізь набіглий на очі піт, я побачила, як на мене, перелякано дивляться всі пасажири маршрутки, включаючи водія.

- Господи, Лєна, заспокойся! – мама схопила мене за руку і потягла назад  до сидіння під несхвальними поглядами потривожених  людей – Що на тебе найшло?!

- Мамо, мамочко! – я вхопилася за матір і притиснулась до неї в  спробі сховатися від того кошмару, що мені наснився.

- Там у вас все в порядку?! – Роздратовано запитав водій маршруту  Хмельницьке – Житомир.

- Так-так, все добре! – відповіла мама і більша частина пасажирів відвернулася зрозумівши, що продовження вистави  не буде.

- І чого тоді була кричати на весь автобус?  - знову запитав незадоволений  дядько та мама, о диво, не відреагувала на таку спокусливу можливість затіяти скандал.

- Що сталося? – запитала вона мене і погладила по голові, доки я витирала набіглі на очі сльози від пережитого жаху.

- Я бачила бабусю – шморгаючи носом відповіла – Тільки це була не вона, а моторошна жінка в сорочці та очіпку з очима білими як молоко. Вона кликала мене, мамо! Вимагала, щоб я пішла за нею.

Я підвелася з маминого плеча і заглянула неньці в очі. Її обличчя було абсолютно серйозним, губи суворо стиснуті, а погляд важким. Кілька секунд вона мовчала, а потім..

- От я завжди знала, що оті фільми жахів не доведуть тебе до добра. Це все ваші телефони й інтернети. А подруга твоя,  Ірка,  то взагалі..

- Мамо!!!! – застогнала я відкидаючись на сидіння.

- Ну що, мамо, що мамо?! Я ж права, а тепер ось кошмари всілякі сняться! А в Житомирі мами не буде!!

Неньку було вже не зупинити і я просто змирилася з тим, що мені доведеться  тисячний раз  вислуховувати одне і теж: Житомир –зло, Житомирський державний університет –зло, їхати від матінки – злюще зло.  Я непомітно відсунула край штори й одним оком стала дивитися на краєвиди, що  пролітали мимо, під мамині скарги про те якою неслухняною і нерозумною я народилася.   

Господи, який же все-таки реалістичний був цей сон!!! Стало холодно і лячно тільки від одного спогаду про ту страшну стару. Я її впізнала! То була та ж сама жінка, що приходила мені уві снах з дитинства. Тільки тоді я вважала, що це моя бабуся, а тепер… Тепер я не хочу навіть думати про цю моторошну стару і її пекельні очі. А ще ось це «Оберниссь, дитинно!». Жах, брр!  Краще не згадувати!

- Ти слухаєш мене чи ні?! – сіпнула мене за руку мама.

- Так-так, ти казала, щось про те що у всіх діти як діти, одна я у тебе вундеркінд – спробувала я звести все до жарту.

- Ох, якби ж то! – скрушно похитала головою матір – Так, зараз буде зупинка, вийдемо розім’яти ноги.

І дійсно ми вже під’їздили до  якогось містечка. Пошарпаний вокзал був затиснутий з усіх сторін ларьочками, що продавали шаурму, цукерки, сигарети й різноманітний фастфуд не першої свіжості.  

- До вбиральні хочеш? – запитала мама і я у відповідь похитала головою – Дарма. Їхати ще добрячих дві години. Добре, потримай тоді мою сумку і можеш сходити та купити собі морозива. Гроші в маленькій кишені.

Мама впхнула мені в руки сумку з гаманцем  і пішла до приміщення автовокзалу, а я обвела простір задумливим поглядом. Біля ларьочків стовбичили спраглі пасажири маршруток, поруч отиралися бродячі собаки і я зрозуміла, що  морозива мені геть не хочеться. Кусок взагалі не ліз в горло після того жахливого сна. Стара здавалася такою реальною, такою моторошною.  Я наче досі відчуваю її руку у себе на плечі.

Поруч пролунав гучний регіт, що змусив  здригнутися. Недалеко від мене зупинилася компанія однолітків, чоловік з п’ять. Теж, мабуть, студенти.  їдуть підкорювати великі міста.  Вони весело про щось гомоніли, кепкуючи один з одного. Особливу увагу привертала єдина дівчина серед цих молодиків.  Білі коси, блакитні очі, тонке, доглянуте обличчя.    Дівчина була справжньою красунею та й поводила себе, як королева серед почту. Хлопці один поперед одного намагалися привернути увагу білявки й та мило посміхалася, але не виділяла жодного з них.

Підступна заздрість гострою голкою вколола у грудях. Кому б не хотілося  бути такою ж гарною і популярною?  Та я змусила себе відвернутися і придушити  цю противну "жабу". Популярність це не те, що мені потрібно. Я хочу так,  як  було у батьків. Кохання на все життя. Вірніше доки смерть не розлучить.

- Лен, ти що морозива не купила? – Мама з’явилася  з прохолодного приміщення автобусної станції  - Я ж думала ти нам обом купиш!

- Мам я не хочу. Та й ти не сказала, що бажаєш морозива – повела плечима.

- Як не сказала!? Я ж тобі навіть сумку дала… Ай, забудь! Вже автобус завівся. Пішли мерщій!

Мама поспішила до  маршрутки, а я повернула голову, щоб кинути останній погляд на «королеву» і зі здивуванням побачила, що вона пильно мене роздивляється.

- Лєна! – голос мами змусив мене здригнутися і відвести погляд від білявки – Хутчіше!

Відкинувши всі лишні думки про старих та білявок  я поспішила зайняти своє місце.   

***

 «Страшні слова, коли вони мовчать, Коли вони неначе причаїлись» - бурмотіла я вірш Ліни Костенко, що дуже подобався мені останнім часом.  Це трохи заспокоювало і відволікало від думки, що я запізнююсь. Катастрофічно! Напівтемні коридори четвертого корпусу ЖДУ стали для мене справжньою пасткою і  лабіринтом Мінотавра. Саме тут я відчула, що страждаю важкою формою топографічного кретинізму.