Проклята - Наталка Смеречинська

Наші дні..

Їх було четверо. Тепер я це добре бачу. На бабусиній картині, репродукції відомого твору Шишкіна «Ранок в сосновому бору» чітко налічувалося чотири ведмеді.  Три клишоногих розбишаки, що намагалися  урізноманітнити своє нудне лісове життя. І одна нещасна матір-ведмедиця, яка як раз намагалася цьому завадити. Але чому я завжди вважала, що їх троє? Не пам’ятаю. Мені ще з дитинства здавалося, що на картині якась помилка і ведмежата  самі, одні, а мати їх давно ме..

- Лєна, скільки можна там стовбичити?! Допоможи мені!

Мама інтенсивно смикала старі, радянські штори, намагаючись здерти їх з не менш поважного за віком карнизу. Здавалося, що і штори, і карниз так давно там висять, що вже пустили коріння і їх можна буде зняти виключно зі стіною.

Я зітхнула і підхопивши ще одну табуретку пішла допомагати матері в її нелегкій боротьбі. Вдвох нам таки вдалося здолати «ворога»  і  «переможена» та «повалена»  штора опинилася на підлозі.

- От і все – з полегшенням зітхнула мама – Не розумію, як вони могли жити в такому срачі.

І зиркнула на портрет в рамці, поруч з репродукцією  картини Шишкіна. Вірніше це була стара, трохи пожовкла фотокартка де серйозна, сурова жінка в сірому платті, що більше нагадувало  тюремну робу притискає до себе похмуру дівчинку років чотирнадцяти. Хоч прабабуся, а також бабуся, прожили дуже довге життя і фотографувалися разом не один раз, чомусь саме ця світлина займала почесне місце в рамці й на стіні. Можливо, тому, що ніяка інша так добре  не передавала суть  цих двох жінок. Мовчазних, сурових і дуже нещасних.

- Віддам ці штори тьоті Галі – повідомила мама, діловито збираючи завіски в один величезний і запилений клунок – Але спочатку треба їх випрати.

Я звела очі до стелі й спробувала достукатися до здорового глузду своєї «господарочки».

- Мамо, вони нікому не треба. Відправ нещасні  штори, нарешті, на їх законне місце - до смітника.

- Який  смітник?!!!! Ти що!! Вони ще доладні. Якщо випрати, то взагалі будуть шикарні. Я б і в нас їх повісила, якби ти нові минулого року не зажадала.

О, ні, почалося! Тільки старезних штор, що бачили Сталіна, нам в домі не вистачало. Але в принципі від мами можна було цього очікувати. Вона страждала тою незрозумілою мені хворобою, коли в дім тягнеться різноманітний непотріб під лозунгом «А що як знадобиться?», або коронне «Най буде!». І ось це «Най буде!» лежить роками в невеличкій двокімнатній квартирі, доки мій терпець не вривається і в один щасливий момент, коли мами немає дома, я відправляю все це лахміття на заслужену пенсію.

- Не роби мені такі очі – продовжила рідна ненька – Тобі аби лише щось викидати, а коли потрібно, то зразу ж починаєш  «Мам, а де? А що?».

Мама поступово розпалювалася, а потенційний скандал набирав обертів і потрібно було, щось робити доки він не став справжнім.

- Забирай ці штори, якщо бажаєш,  я не буду сперечатися –  врешті-решт цей мотлох буде проблемою сусідки, тьоті Галі – А  собі я візьму лише бабусин альбом.

Я підійшла до столу і витягла з величезної купи різноманітного непотребу товстий, коричневий альбом. Саморобний, він був обтягнутий шкірою і з дуже милими мереживними зав’язочками, що геть не вписувалися в загальну картину брутальності цього витвору. Я пам’ятаю цей альбом ще з дитинства.

Так любила його розглядати, коли ми були в гостях у бабусі.  Кумедні фото мами в сорочечці й на білому горщику, чорно-білі фото ялинки, яку ставили дідусь з бабусею на Новий рік, Вони ж, щасливі та закохані  біля кінотеатру. Тоді я вперше побачила як бабуся посміхалась. На фото звичайно ж. В житті її суворо стиснуті губи, здавалося, фізично не вміють посміхатися.  Мама якось обмовилась, що вона стала такою після трагічної смерті дідуся, але мені здавалося, що причина в чомусь іншому. Менш очевидному. 

Крім того,  мама ж такою не стала, коли тато помер.

Була ще одна причина, чому мені подобався цей альбом.  Розглядаючи його я намагалася знайти знайомі риси бабусі, що приходила мені у снах. Ще з дитинства, але не такою, якою я її знала в реальності. Періодично в моїх сновидіннях  вона з’являлася в образі старої, вбраної в одяг початку двадцятого століття. Коричнева спідниця, що зав’язувалася на поясі, зношена вишиванка, очіпок з під якого виглядало сиве волосся. Бабуся стояла завжди спиною, або напівобертом і добре  роздивитися її  обличчя мені не вдавалося, але я інтуїтивно розуміла, що то вона.

Якось я навіть наважилася запитати, чи не вдягала вона ніколи подібного одягу. На що бабуся спочатку зблідла, а потім знов суворо стиснувши губи наказала мені ніколи не згадувати про цю жінку і нікому про неї не розповідати.  Але це ж була вона, правда ж? Чому тоді така дивна реакція?

Та з того часу я перестала говорити про ці дивні сни й вони поступово зійшли нанівець.

«Якою яскравою можу бути дитяча фантазія»  - посміхнулася, розглядаючи старі фото в альбомі.

- Ох, ти знову «залипла», Лєна! – мама не збиралася давати мені спокій – І як ти будеш вчитися в тому університеті!?

Знову почалося! Але треба змиритися, Олено, що поки ти не перевезеш останньої сумки до  гуртожитку і не посадиш  матір  на автобус до Хмельницька, поцілувавши її в щоку на прощання, тебе будуть шпиняти власним вибором до останнього. Тож, терпи, терпи, терпець тебе шліфує, сталить твій дух…  І щось там далі, вже не пам’ятаю.

- І взагалі, чим тобі не сподобалася наша Хмельницька гуманітарно - педагогічна академія?  Та ж сама спеціальність! Навчалась б своїй коханій історії вдома! Без митарства по холоднім та занедбаним общагам! Здалося тобі  те ЖДУ!

Мама все більше і більше розпалялася і мені потрібно було конче, щось придумати, доки вона не завелася остаточно. Тому подумки  зітхнувши я підключила «важку артилерію» - мовчки підійшла та обняла маму, схиливши голову їй на груди.  

- Не сердься! Я так люблю тебе мамо! – улесливо пробурмотіла я тицьнувшись носом   в теплу рідну  шию.