Проклята - Наталка Смеречинська

Радомисль. Осінь 1930…

Ренек здригнувся і з криком смикнувся на стільці. Зі стола покотилися пляшки й з голосним дзенькотом вдарилися об підлогу. Скільки їх було? П’ять? Шість? Хіба є різниця. 

Начальник ОДПУ важко дихав і очманіло озирався навкруги. Де він? Де відьма? Пекельна примара Вівчариха! Серце калатало в грудях, руки тремтіли, а перед очима плив туман та все ж таки Шейнблат зміг розгледіти знайомі стіни  колишньої царської охранки, а тепер ОДПУ.

Він в Радомислі? Але як? Голова боліла не даючи мислити ясно та одне він пам’ятав добре. Білесі очі потвори, її скривлений в посмішці рот і це моторошне завивання «Реееенннееек, Рееенннееекк, я зззабберу теееббее до пекла!». І сміх тихий, жахливий сміх мертвої відьми. 

Начальник ОДПУ давно відрікся від всіх святих і богів, але саме сьогодні нестерпно захотілося кинутися до церкви в якій він власноручно підірвав дзвіницю і впасти на коліна перед тими образами, що гигочучи топтав важким чоботом. І молити, молити про прощення та захист від тих потойбічних сил, що простягли до нього свою кігтисту лапу і розчахнули ікласту пащеку аби його пожерти.

- О, прокинулися вже, товаришу Ренек, - задоволено посміхаючись в кімнату ввалився сивий тягнучи з собою за шию якогось шмаркача зі зв’язаними за спиною руками. Впізнати хлопця було не можливо оскільки все обличчя перетворилося на суцільний синяк.

- Яка ви рання пташка, начальник Шейнблат – продовжив, як ні в чому  не бувало  другий чекіст і сильно пхнув хлопчину в спину від чого той без сил завалився на підлогу – А я ось нам ворога народу знайшов!

- Геть! – наказав Ренек не зводячи очей з сивого.

Той здивовано скривися

- Ну якщо ви самі хочете його допитати, то хай буде так, я тоді почекаю..

- Остапчук стій!- наказав Ренек і підійшовши до завмерлого на підлозі хлопця, копнув його в бік та знову наказав – Геть!

Хлопець повільно підвівся з підлоги все ще не вірячи у свою удачу. Йому здавалося, що товариші комісари знущаються з нього.

- Товаришу Шейнблат!!!! – цим вигуком сивий передав все своє обурення діями начальника.

- Пішов геть !!! -  не звертаючи увагу на Остапчука Ренек схопив розгубленого хлопця за шкірки й просто виштовхав його з кабінету. Зачинивши за ним двері Шейнблат обернувся до сивого.

- Я за цим малим покидьком три тижні полював – гнівно виблискуючи очима Остапчук вказав на вихід – А ви його…

- Залиш! – відрізав Ренек і рушив до столу, де вціліла одна недопита пляшка сивухи – Що з відьмою і прокляттям? Ти обіцяв мені розповісти?

Сказавши це Шейнблат вхопив пляшку і  жадібно приссався до горлянки.

- Якої відьми? – не зрозумів сивий, або вдав, що не зрозумів. Та тут же глузлива посмішка знову осяяла його обличчя – О, товаришу начальник, то це ви добре вчора «попрацювали» на робочому місті!

Кивнув сивий на пляшки, що розбіглися по столу. Ренек захлинувся від такого нахабства підлеглого і закашлявся собі в рукава не зводячи при цьому звірячих очей з Остапчука.

- Ти зі мною гратися будеш, Остапчук? - майже  прогарчав Шейнблат, відкашлявшись від оковитої, що пішла не в те горло – Ти забув хто я такий? Зараз же розповідай про Вівчариху, інакше…

Ренек не договорив, але сивий вже й сам здогадався. Незамінних людей не буває. Про це сам товариш Сталін говорив. Та й Остапчук багато чого надивився за ці роки. Не всім товаришам вдалося дожити до тридцятого.

-  А що про Вівчариху? Коли вчора прийшла телеграма, що Степана Вівчара розстріляла  охорона в Малині то ви не стали їхати до Чайківки й стару чіпати. Сказали, що нею інші займуться.

Ренек шулікою кинувся до Остапчука і не зважаючи на різницю в зрості й статурі вчепився в сивого наче оскаженіла собака і добряче струсонув його

- Не бреши мені, падла!!! Ти все-все розкажеш про свої темні справи й цю страшну потвору. Ти знав хто вона до того як ми в село приїхали й кулі з собою срібні прихопив, так що ти мені зараз все сам розповіси інакше я тебе задавлю, гнида, голими руками.

Вражений і наляканий незрозумілою поведінкою начальника Остапчук навіть не пручався, лише бурмотів:

- Я нічого не знаю, Ренеку! Я взагалі вчора ввечері дома був! Оксана підтвердить, як я під її боком всю ніч  спав.   

Шейнблат ще певний час тримав сивого за одяг і з ненавистю вдивлявся в його обличчя, а потім відпустивши  рушив до столу. Схопивши свого плаща зі стільця й піднявши кашкет з підлоги Ренек струсив з нього бруд і наказав:

 - Готуй коней. Їдемо в гості до Вівчарихи!

 ***

Вітер розганяв попіл  і жменями жбурляв в обличчя товаришів комісарів. Деінде на згарищі виднівся вогонь, що ліниво дожирав залишки важких дубових колод з яких колись складалася хатина.  Згасаюче полум’я грало відсвітами на закам’янілому обличчі Ренека який стояв перед згарищем, що залишилося від домівки Вівчарихи.

- В-воно так швидко загорілася -  заїкаючись збоку бубоніла перелякана сусідка відьми – Ми помітили коли було вже пізно і палала стріха. Тітка Ганна, мабуть, не встигла навіть прокинутися. Вчаділа і так й згоріла сердешна.

- Замовкни – проговорив крізь зуби Шейнблат і жінка ще більше зблідла  та знітилась – Пішла геть!

Додав начальник ОДПУ і сусідку як вітром здуло. Натомість до Ренека підійшов Остапчук і заговорив:

- От бачте, товариш Шейнблат, ніякої бісовщини. Степан Вівчар загинув, а стара чи то сама собі віку вкоротила, чи то вже так сталося. Та переживати ніяких причин немає.

- А що з Надькою Вівчарихою? – не відводячи погляду від згарища запитав Ренек – Впіймали?

Сивий скривися, як від зубного болю:

- Шукають її. Та не переживайте – знайдемо цю шльондру швидко. Ніде не сховається!

- Добре! – Шейнблат відвернувся від згорілої оселі Вівчарів і підійшов до Остапчука впритул.

Рука начальника ОДПУ лягла на лацкани потертої шкіряної куртки підлеглого і згребла її в жменю.