Проклята - Наталка Смеречинська

- Привіт! – прозвучало над вухом і я здригнулася від несподіванки, мало не випустивши телефона з рук.

Підняла очі й зі здивуванням зрозуміла, що поруч стоїть та сама блондинка – королева, що я якось бачила на зупинці автобуса, коли ми з мамою добиралися до Житомира.

- Можна до тебе приєднатися?- дівчина продемонструвала каву у своїх руках і я збентежено відповіла:

- Емм.. ну так… - та відійшла трохи в сторону, щоб їй було зручніше прилаштовувати свій стаканчик на столик.

Хоча «зручніше» не мало ніякого відношення до цього «кафе», що уподобали студенти. Насправді це був звичайний, дешевий магазин, але господар вирішив закупити кавовий апарат і для «залучення клієнтів» поставив дві бочки перед магазином накривши їх листками заліза і перетворивши в такий собі аналог столиків. Втім сидіти за ними не можна було, лише стояти.

 - Ти ж наче на історичному навчаєшся, а не на психологічному – кивнула дівчина на екран мого мобільного де виднівся красномовний заголовок «Сни, як сигнали психологічних проблем».

Я швидко натиснула кнопку вимкнути на телефоні й з підозрою глянула на красуню.

- Звідки ти знаєш?

- О, так ми ж в одному корпусі навчаємось – засміялася незнайомка – Правда я  на соціальному, а тебе постійно бачу на історичному. Я Аліса, до речі.

- Олена – буркнула я у відповідь. Дивна вона якась, ця королівна, стежить за мною.

- Приємно – посміхнулася Аліса своєю "голлівудський" посмішкою, що, мабуть, б’є хлопців наповал у саме серце – Я тебе запам'ятала, бо ми якось бачилися по дорозі до Житомира.

Я здивовано глянула на неї. Вона мене запам'ятала? Рівно одну нещасну хвилину, що вдивлялася  в мене на автостанції?  Дивно. Зазвичай я не приваблюю особливої уваги людей. Звичайнісінька дівчина середнього зросту і худорлявої статури з чорним волоссям..

Єдине на що звертали увагу знайомі й, що іноді ставало приводом для невдалих жартів, так це мої очі. Зазвичай вони карі, але бувають випадки коли я особливо хвилююся чи боюся і тоді вони чорніють. Подружки в такі моменти мене сторонилися, а знайомі хлопці починали кепкували.

- Хмм... Я тебе теж пам'ятаю  - чесно призналася новій знайомій - Це було на автостанції   

- Так - губи дівчини знову розійшлися в посмішці -  От і славно!  А то мама мені не дозволяє розмовляти з незнайомцями. 

Підморгнула Аліса і весело розсміялася над власним жартом.

Мимоволі усмішка теж з'явилася на моєму обличчі. Яка ж вона все-таки харизматична, ця королівна. 

- Я, до речі, теж цікавлюся темою віщих снів - відсміявшись, дівчина продовжила розмову - Навіть психологію трохи вивчала, щоб зрозуміти як це працює.

- Справді? - тепер вона зуміла мене серйозно  зацікавити.

- О, так! - закотила очі Аліса - Правда по бабках - віщунках не бігала, але певні речі знаю. То що тобі сниться?

 Кивнула нова знайома на телефон. Це запитання привело мене до тями й змусило насупитися. Розповідати  будь-кому про власні дивацтва мені не хотілося, тим більше людині яку я знаю рівно дві хвилини. 

-Вов, вов, такий страшний  вираз обличчя!- білявка підняла руки в театральному захисному жесті - Я ні на чому не наполягаю. Якщо тема проблемна, то не будемо на неї говорити. Я просто запитала оскільки сама цим цікавлюсь.

У дівчини був такий невинний погляд, що я відчула себе дурепою. І правда, чому я шукаю прихований сенс там де його немає. 

- Та ні, ніяких проблем. Просто кошмари останнім часом тривожать, а так все добре. 

В погляді Аліси промайнула скептична нотка, але дівчина нічого не зауважила  і лише посміхнулася своєю звичною, милою усмішкою та швидко перевела тему. 

Не знаю як їй це вдалося, але вже через пів годинки спілкування мені здавалося, що вона моя найліпша подружка, яка знає про мене абсолютно все. Ну майже все! 

- Ти в якому гуртожитку проживаєш? - запитала нова знайома, коли ми допили каву і зібралися вже йти. 

- В третьому, а ти? - відповіла я, закидуючи улюблену сумку на плече.

Аліса скривилася, як від зубного болю.

- Пощастило! А я в четвертому, на Польовій. У нас там фізкультурники живуть і ти собі навіть не уявляєш, що це таке. Душ спільний, а хлопці безсоромні. Навіть і не думають зачинятися коли йдуть його приймати. 

Весь шлях до мого гуртожитку ми реготали, як божевільні, над кумедними історіями та пригодами студентів з четвертого гуртожитку. І на хвильку мені здалося, що темна тінь, яка висіла наді мною з дня смерті бабусі відступила. 

Яка ж все-таки чудова ця дівчина Аліса.  

***

Я бігла вулицею наздоганяючи знайомий силует. В навушника Славко Вакарчук зізнавався «Так немов літаю я, так немов літаю, Кожну мить коли зі мною ти..», а я намагалася наздогнати подружку. Так-так, за цей тиждень, що ми спілкуємося з Алісою вона стала для мене мало не найближчою подружкою, замінивши моїх знайомих дівчат, що залишилися вдома.

Тим більше, що вона не вважала мене дивакуватою, або взагалі схибленою і навіть намагалася допомогти.  Мабуть, все ж таки всі ті психологічні статті виявилися правдивими й в тих кошмарах та дивних видіннях проявлялася моя депресія після смерті бабусі та стрес від кардинальних змін в житті. І коли зараза в мене з'явилася купа позитивних емоцій - сни просто перестали турбувати.

- Аліса! – крикнула я, намагаючись не озиратися на юрбу, що  пройшлася по мені осудливим  поглядом. Так-так, я селючка, що верещить на всю вулицю! Йдіть собі далі й не заважайте мені наздоганяти подругу – Аліса!

Та, начебто, і не чула мої оклики, продовжуючи крокувати проспектом Незалежності. До біса! Доведеться бігти!

Я рушила і хекаючи, як кінь на іподромі таки змогла наздогнати цю невловиму, схопила за руку і..

- Ти що глуха.. – почала глузувати з подружки, але слова застрягли в мене в горлі, разом з повітрям і криком… Замість симпатичного, обрамленого золотавим волоссям обличчя Аліси на мене дивилися білесі очі кошмарної старої. Її зморшкувате обличчя було звернуто до мене, а тонкі губи й беззубого рота скривила моторошна посмішка.