Проклята - Наталка Смеречинська
- Ссссстережисььь, сссстережисьььь, дитинно – зашепотіло відусіль - приииййммии меннне, приииййймиии і яяя захииищщщууу тебббеее.
Цей шепіт змусив мене прийти до тями, з криком відсахнутися від старої, й одночасно з тим підвестися на ліжку у себе в кімнаті гуртожитку.
Серце калатало в грудях так, наче хотіло втекти з тіла якомога далі від страшної відьми з моїх снів. Ноги заплуталися в пледі і я насилу звільнилася від нього й встала з ліжка наливши собі в чашку води. Не з першого разу. Руки тряслися, як у пропащого алкоголіка, але я змусила себе дихати рівно.
О, Господи, коли вже це нарешті припиниться. Стара не турбувала мене цілий тиждень і ось знов..
На телефоні мигнуло сповіщення і я автоматично взяла його в руки та відкрила.
« Гей, подружко!» - в Аліси явно був хороший настрій -« В цю п’ятницю йдемо в боулінг! Я вже домовилась і не приймаю ніяких «ні»!Приїде мій брат і я хочу вас познайомити. P. S.
Вдягни, щось сексуальненьке!»
Я лише похитала головою. Аліса як завжди, у своєму репертуарі, але після її повідомлення мене трохи відпустило після сну. Відписавши їй одно єдине "Добре", я закрила месенджер і глянула на годинник. Зараз було вісімнадцята нуль-нуль і я зрозуміла, що заснула зразу ж після пар. Дівчат з кімнати, ще не було, тому поставивши чайник нагріватися, полізла на свою поличку в шафі.
Там, на дні, ховався бабусин альбом і діставши його з-під власних світшотів та футболок, я сіла на ліжко і відкрила першу сторінку. Навіщо я притягла його в Житомир на навчання? Спитайте мене! Сама не розумію! Але з тих самих пір як я забрала альбом з бабусиної квартири в Хмельницьку, майже не випускала його з рук. Дивно? Ще б пак! Але в моєму житті останнім часом стільки дивного відбувається, що це я навіть не рахую.
Чорно-білі, а іноді пожовклі фото змінювали один одного демонструючи знайомі та рідні обличчя, як раптом одне з них привернуло мою увагу. Воно виглядало більш новим ніж всі інші. Якщо не помиляюся, фото зроблене в вісімдесятих роках точно. На перший погляд, нічого дивного, звичайнісінька радянська вулиця тих років. В центрі світлини виднівся скромний, одноповерховий будинок, по вигляду – дореволюційний. Не знаю чому він так привабив мою увагу, але я витягла фотографію з рамочки й прочитала на зворотній стороні. « Радомышль. Май 1982 года. Дом Пекарского-Фельдмана – Шейнблата». Прізвище Шейнблата чомусь було підкреслено трьома рисочками.
Я ще раз глянула на звичайнісінький, непримітний будинок. Таких в Україні сотні тисяч. Не пам’ятаю, щоб бабуся розповідала, що їздила в цей Радомишль. Та й взагалі, що це за будинок такий? Потрібно розпитати маму в наступній телефонній розмові. Можливо там жили наші родичі, про яких я ще не знаю.
За дверима почувся гомін й гучний сміх, тому я швидко вклала фотографію назад і закрила альбом. Коли дівчата відкрили двері та завалилися до кімнати я вже зачиняла дверцята шафи.
- А де вечірка, наркотики, хлопці, зброя?! – весело загиготіла Мирося, перебуваючи у відмінному настрої - Тільки не кажи, що ти просто відпочивала, поки нас не було в кімнаті?!
Я лише знизала плечима:
- Ой, яке в тебе нудне життя, Лєнка! – винесла вердикт Оксана, застрибуючи на своє ліжко.
«Як би ж то !» - подумки зітхнула я, але в голос нічого не сказала.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно