Проклята - Наталка Смеречинська

Розділ 7

Радомисль. Зима 1931..

Коняка важко  хекала тягнучи сани. Її дихання виривалося парою в морозний ранок. Було ще темно й Шмухлер смачно позіхав, щільніше кутаючись в старенький кожух, що геть не грів бідолаху. Холод пробирав до кісточок і візничий так і не зміг розібратися, чого він хоче більше. Посидіти біля теплої буржуйки в старому кінотеатрі, де він знімав комірчину, чи завалитися спати там же, вкрившись батьковим кожухом. А може картопельки?Мммм, смачної, гарячої, запеченої на…

Посеред дороги як з-під землі виросла темна фігура і підняла руку в гору. В ній Шмухлер, попри ранішню зимову темінь,  зміг роздивитися наган. 

-Тпррру! – нервово потяг візничий за віжки, зупиняючи   гніду  і розуміючи, що тікати нікуди. Поки розвернеться, поки від’їде, невідомий його раз сім вже вб’є. Невже грабувати буде?! Прийшла думка в голову, поки фігура зі зброєю рушила до нього.

Та коли невідомий підійшов ближче, Шмухлеру подумалось, що розбійники були б не найгіршим варіантом.

- Вези мене до відділку! – наказав Ренек, завалюючись в сани й тикаючи Шмухлеру в спину пістолетом.

Візничому нічого не залишалося, як злякано проковтнути слину і подумки помолившись Господу Богу Ізраїлеву сіпнути свою гніду подругу:

- Но!!!

Вже давно в Радомислі з’явилася прикмета: зустріти товариша начальника ОДПУ Шейнблата – то до смерті.  І схоже настав сьогодні його, Шмухлера,  день.

Та біля ОДПУ їх чекала незвична картина. Вся вулиця Присутствена була заставлена підводами, де сиділо безліч людей. В повній тиші зимового світанку, вони здавалися якимось примарним караваном, що ще хвилинка і здійметься у повітрі, розтанувши там назавжди.  Моторошне і пробираюче до самих кісток видовище. Облич не було видно, але і Шмухлер, і ці нещасні чудово розуміли, що нічого хорошого їх не чикає. І  з впевненістю можна було сказати, що тривога і страх зараз володіє кожним з них.

- Чекай мене тут! – гаркнув начальник Шейнблат і почав вилазити з саней. Його грубий голос розрізав тишу і змусив коней тривожно затупотіти, а з одної  підводити почувся тихий дитячий плач. Жінка, що тримала дівчинку швидко зашепотіла тій на вухо  вмовляючи маленьку замовчати.

На щастя обох Ренек не звернув на них жодної уваги й злегка хитаючись пішов до будівлі старої царської охранки, що тепер носила горду назву ОДПУ.

- Все готове?! – запитав він чергового, що витягнувся в струну, варто було Шейнблату зайти до приміщення.

- Все! – відповів за молодого хлопця  Остапчук, виходячи з кабінету і тримаючи в одній руці папери, а в інший кип’яток, ледве розбавлений чаєм. Смачно і голосно сьорбнувши з залізної кружки, сивий продовжив - Не переживай,  начальнику, всі документи готові, список теж. Залишилося тільки ваш підпис поставити й відправляємо  цю контру в Малин.

- Я теж їду!- ошелешив своїми словами Ренек – Давай сюди документи!

Остапчук здивовано глянув на Шейнблата. Ну що знову на нього найшло? Вже навіть зверху знають про його дивацтва, а начальник ОДПУ все ніяк не заспокоїться.

- Ось і все! – заявив душогуб ставлячи останні закарлючки на  папірцях не самої кращої якості. Але, втім, ціна їм була в кілька десятків життів – Відправляємось! До потягу залишилося мало часу!

- Як накажете, товаришу начальник! – відповів Остапчук, але Ренек його уже не чув. Він все так же похитуючись  вийшов в морозний радомисльський ранок, навіть не спробувавши зачинити двері й пустивши холодний, кусючий вітер в приміщення колишньої царської охранки.    

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно