Українська література » » Воно - Стівен Кінг

Воно - Стівен Кінг

Читаємо онлайн Воно - Стівен Кінг
гугніння.

– Ми йдемо, – оголосив Генрі, – але перш ніж ми це зробимо, я хочу знати одне. Ви бачили такого з себе жирного хлопця в останні хвилин так із десять? Великий жирний хлопець, весь закривавлений і порізаний?

Відповідь прозвучала занадто коротка, щоб бути чимсь іншим за «ні».

– Ти певний? – перепитав Ригайло. – Краще тобі бути цього певним, плямкало.

– Й-й-йа п-п-певен, – відповів Білл Денбро.

– Гайда, – гукнув Генрі. – Він, ма’ть, перебрів на той бік ще раніше.

– Па-па, хлоп’ята, – гукнув Віктор Кріс. – Це дійсно була цяцькова гребля, повірте мені. Вам буде краще без неї.

Сплески. Знову голос Ригайла, але тепер уже віддалік. Бен не зміг зрозуміти слів. По правді, він і не хотів розуміти тих слів. Ближче, хлопчик, котрий плакав, тепер оговтувався. Чувся заспокійливий голос іншого хлопця. Бен вирішив, що там їх тільки двоє, Заїкуватий Білл та цей плаксій.

Він напівлежав-напівсидів на своєму місці, прислухаючись до двох хлопчаків біля річки і згасаючих голосів Генрі та його дружків-динозаврів, що продиралися в напрямку дальнього боку Пустовища. Сонце било йому в очі, розкидаючи монетки світла на поплутані корені над ним і навкруг нього. Тут, у печерці, було брудно, але також і затишно… безпечно. Звуки біжучої води діяли заспокійливо. Навіть дитячий плач був певною мірою заспокійливим. Його кривди й болі стишилися до тупого стугоніння, а голоси динозаврів затихли повністю. Він перечекає ще деякий час, просто щоб упевнитися, що вони не повертаються, а потім уже накиває п’ятами.

Бен чув стугоніння дренажної машинерії, що лунало крізь землю – він його навіть відчував: низька, рівномірна вібрація, що переходить із землі у корінь, на який він спирався, а далі в його спину. Він знову згадав про морлоків, про їхню голу плоть; він уявив собі, що вона мусила б тхнути, як те вологе й гівняне повітря, що піднімається крізь вентиляційні отвори в залізній кришці. Він подумав про їхні шахти, пробиті глибоко в землі, колодязі з прикрученими болтами до їхніх стінок іржавими драбинами. Він задрімав, і в якийсь момент його думки стали сновидіннями.

11

Та снилися йому не морлоки. Снилося йому те, що трапилося з ним у січні, той випадок, про який він не зміг все цілком розповісти своїй матері.

То було в перший день занять у школі після довгих Різдвяних канікул. Місіс Даглас попрохала когось добровільно залишитися, щоб допомогти їй порахувати ті підручники, які було здано перед самими канікулами. Руку підняв Бен.

– Дякую тобі, Бене, – промовила місіс Даглас, даруючи йому посмішку такої осяйності, що та зігріла його аж до пальчиків на ногах.

– Сраколиз, – стиха докинув Генрі Баверз.

Тоді був того кшталту Мейнський день, що є водночас і найкращим, і найгіршим: безхмарний, до сліз в очах яскравий, але такий холодний, що аж трохи лячно. Десятиградусну температуру погіршував ще й сильний вітер.

Бен рахував підручники, оголошуючи їх кількість; місіс Даглас записувала результати (не переймаючись тим, щоби бодай зрідка перевіряти його роботу, гордо зауважив собі він), а потім вони удвох носили підручники вниз, до комори, ходячи коридорами, де мрійливо бряжчали радіатори. Спершу школа була повною різних звуків: грюкання дверцят гардеробних шафок, дрібне клацання друкарської машинки місіс Томас у кабінеті, трохи недоладне виспівування хорового клубу на верхньому поверсі, нервове гуп-гуп-гуп баскетбольних м’ячів у спортзалі та тупотіння й вищання кросівок, коли гравці проривалися до кошиків чи різко розверталися на полірованій дерев’яній підлозі.

Потроху-помалу звуки вщухали, аж поки, коли вже було інвентаризовано останню партію підручників (одного бракувало, проте «це майже не має значення, – зітхнула місіс Даглас, – оскільки всі вони тримаються хіба що на клею та молитві»), залишилося тільки побрязкування радіаторів, ледь чутне шух-шух мітли містера Фасіо, котрий посував коридорною підлогою кольорову тирсу259, та голосіння вітру надворі.

Бен кинув погляд у бік єдиного вузького вікна книжкової комори й побачив, що з неба стрімко вицвітає світло. Четверта година дня, і сутінки вже були напохваті. Сухий сніг поволоками обдував закрижанілі гімнастичні джунглі й волинкою завивав між орель-дошок, що намертво повмерзали у ґрунт. Тільки квітневі відлиги зможуть розірвати ці суворі зварні шви зими. Зовсім нікого він не побачив на Джексон-стрит. Він трохи довше затримав погляд, очікуючи, що перехрестям Джексон і Вітчем-стрит проїде якась машина, але не з’явилася жодна. Судячи з того, що він звідси бачив, усі в Деррі, окрім нього й місіс Даглас, могли померти або втекти з міста.

Він перевів погляд на вчительку й побачив – з дотиком справжнього страху, – що вона відчуває майже точнісінько те саме, що й він. Він про це здогадався з виразу її очей. Очі були глибокими й задумливими, і далебі не очима шкільної вчительки віком за сорок, а очима дитини. Долоні вона тримала складеними під грудьми, немов у молитві.

«Мені лячно, – подумав Бен, – і їй також лячно. Але чого ми насправді боїмося?»

Цього він не знав. Потім вона поглянула на нього й видала короткий, майже ніяковий смішок:

– Я тебе так надовго затримала, – мовила вона. – Вибач, Бене.

– Та все гаразд.

Він дивився собі на черевики. Він любив її потихеньку, але не тією відвертою, беззастережною любов’ю, яку він колись був виливав на місіс Тібодо, свою вчительку в першому класі… але таки дійсно любив.

– Якби я була з машиною, я б тебе підвезла, – сказала вона, – але я не кермую. Мій чоловік казав, що забере мене близько чверть по п’ятій. Якщо ти не проти почекати, ми зможемо…

– Дякую, ні, – відповів Бен. – Я мушу бути вдома раніше. Це не було правдою насправді, але сама ідея знайомства з чоловіком місіс Даглас викликала в нього якусь химерну відразу.

– Може, твоя мати змогла б…

– Вона також не водить машину, – сказав Бен. – Усе зі мною буде гаразд. Тут лише якась миля до дому.

– Миля – це недалеко, коли надворі гарно, але за такої погоди вона може стати вельми довгим шляхом. Ти ж зайдеш кудись, якщо змерзнеш, правда, Бене?

– Яй, звісно. Я зайду в «Костелло маркет» і постою трохи біля пічки чи ще десь. Містер Ґедро не буде проти. На мені лижні штани. А також іще новий шарф – подарунок на Різдво.

Місіс Даглас трохи ніби заспокоїлася… та потім вона знову поглянула у вікно.

– Просто там на вигляд так холодно, – промовила вона. – Так… так заниділо.

Він вперше чув це слово, але точно зрозумів, що воно означає. «Щось було щойно трапилося – що?»

Він побачив у ній, раптом збагнув Бен, особистість, а не просто вчительку. Ось що трапилося. Раптом він побачив її обличчя зовсім по-іншому, а відтак воно стало іншим обличчям – обличчям утомленої поетки. Він побачив, як вона їде додому зі своїм чоловіком – сидить, склавши руки, поряд з ним у машині, шипить обігрівач, а чоловік розповідає про те, як у нього минув день. Він побачив, як вона готує для них вечерю. Дивна думка майнула йому в голові, й гідне коктейльної вечірки запитання торкнулося губ: «У вас є діти, місіс Даглас?»

– О цій порі року я часто думаю, що люди насправді не були створені для того, щоб

Відгуки про книгу Воно - Стівен Кінг (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: