Воно - Стівен Кінг
Перш ніж Бен устиг це зробити, Генрі ступив вперед і штовхнув його. Бен відлетів назад. Цього разу огорожа рипнула гучніше, він відчув, як вона трохи подалася під його вагою. Ригайло з Віктором ухопили його знову.
– Тримайте його як слід, – наказав Генрі. – Чуєте мене?
– Звісно, Генрі, – відгукнувся Віктор. Голос його прозвучав дещо стривожено. – Він нікуди не дінеться. Не хвилюйся.
Генрі підступив так близько, що його плаский живіт мало не торкався Бенового черева. Бен вдивлявся в нього, сльози безпорадно котилися з його широко розплющених очей. «Попався! Я попався! – лунав лемент углибині його мозку. Бен намагався його припинити – з цим безупинним лементом він зовсім не міг думати, – але той не припинявся. – Попався! Попався! Попався!»
Генрі відкрив лезо, довге й широке, з вигравіюваним на ньому його іменем. Кінчик леза виблискував на післяполуденному сонці.
– Я тебе зараз випробую, – промовив Генрі тим самим задумливим тоном. – Зараз час іспиту, Цицятий, і краще тобі бути готовим.
Бен ридав. Серце скажено гупало йому в грудях. З носа в нього вибігла шмаркля й зависла на верхній губі. Бібліотечні книжки валялися врозсип у нього під ногами. Генрі наступив на «Бульдозер», кинув униз погляд і відкинув книжку до риштака одним боковим порухом свого чорного мотоциклетного чобота.
– Ось тобі перше іспитове запитання, Цицятий. Коли хтось на останньому екзамені каже: «Дай мені списати», що ти мусиш відповісти?
– Так! – миттю викрикнув Бен. – Я мушу відповісти: так! Звісно! Окей! Списуй усе, що захочеш!
Жало «Бака» прорізало два дюйми повітря й уперлося Бену в живіт. Воно було холодним, як таця з кубиками льоду щойно з «Фріджидера»250. Бен втягнув живіт геть від леза. Світ на мить став сірим. Губи Генрі ворушилися, але Бен не міг добрати, що той каже. Генрі був, немов телевізор з вимкнутим звуком, а світ поплив… полинув…
«Не смій зомлівати! — вискнув панічний голос. – Якщо ти зомлієш, він може так збіситися, що тебе вб’є».
Світ сяк-так повернувся в фокус. Бен побачив, що Віктор з Ригайлом уже не регочуть. Вигляд вони мали знервований… майже зляканий. Коли Бен це побачив, це на нього подіяло, як той ляпас, що прочищає голову.
«Ось вони раптом і не знають, що він збирається робити чи як далеко він може зайти. Тобі здавалося, що все погано, а воно насправді обернулося он на яке погане … може, навіть трішечки й ще на гірше. Ти мусиш думати. Якщо ніколи не думав раніше й ніколи не думатимеш знову, зараз краще подумай. Тому що його очі проказують, що ті мають підставу нервувати. Його очі кажуть, що він скажений, як та постільна блощиця».
– Це неправильна відповідь, Цицятий, – сказав Генрі. – Якщо просто хто-небудь скаже «Дай списати», мені червоним насрати, що ти зробиш. Утямив?
– Так, – відповів Бен, черево його хилиталося від схлипів. – Так, я втямив.
– Ну, то окей. На це – неправильно, та головне ще попереду. Ти готовий до головних запитань?
– Я… я гадаю, що так.
До них повільно під’їжджав автомобіль. Це був запилюжений «Форд» 51-го року, на передньому сидінні якого, наче пара занедбаних манекенів у магазинній вітрині, стирчали старий і жінка. Бен побачив, як голова старого повільно повертається в їхній бік. Генрі, приховуючи ніж, підступив ближче до Бена. Бен відчув, як жало вдавилося йому в плоть просто над пупком. Воно все ще залишалось холодним. Він не міг зрозуміти, як таке може бути, але ж було.
– Нумо, закричи, – сказав Генрі. – Будеш збирати власні йобані тельбухи в себе з кросівок.
Вони опинилися так близько, що хоч цілуйся. Бен чув у віддиху Генрі солодкий запах жуйки «Соковитий фрукт».
Машина проїхала й посунула далі по Канзас-стрит повільно й безжурно, наче автомобіль, що завдає темп процесії під час Турніру Параду Троянд251.
– Гаразд, Цицятий, ось друге питання. Якщо я кажу тобі «дай списати» на річному іспиті, що ти відповіси?
– Так. Я скажу так. Негайно.
Генрі усміхнувся.
– Це добре. Це ти утямив правильно, Цицятий. Ну, а тепер третє питання: як я можу бути впевненим, що ти ніколи цього не забудеш?
– Я… я не знаю, – прошепотів Бен.
Генрі усміхнувся. Обличчя в нього освітилося, ставши на мить майже вродливим.
– Я знаю! – оголосив він так, ніби щойно відкрив якусь грандіозну істину. – Я знаю, Цицятий! Я виріжу своє ім’я на твоєму великому жирному пузі!
Враз зареготали Віктор із Ригайлом. На коротку мить Бен відчув щось на кшталт бентежного полегшення, вважаючи, що це не насправжки – просто маленьке дурисвітство, яке вони втрьох утнули, аби нагнати на нього пекельного жаху. Та Генрі Баверз не сміявся, і Бен раптом усвідомив, що Віктор з Ригайлом сміються тому, що вони самі відчувають полегшення. Для них обох було очевидним, що Генрі не міг сказати таке серйозно. Тоді як він якраз залишався серйозним.
Баківський ніж сковзнув угору, гладенько, як по маслу. На блідій Беновій шкірі яскраво-червоною лінією виступила кров.
– Ой! – скрикнув Віктор. Цей його вигук прозвучав приглушеним, переляканим схлипом.
– Тримайте його, – прогарчав Генрі. – Просто тримайте його, чуєте мене?
Тепер уже не залишилося нічого серйозного чи задумливого в його обличчі; тепер це було перекривлене лице якогось чорта.
– Йсусе-голубе, Генрі, не ріж його насправжки! – заверещав Ригайло високим, мало не дівчачим голосом.
Далі все відбувалося швидко, хоча Бенові Генскому воно здавалось повільним; здавалося, все те відбувається серією стоп-кадрів, як оті знімки у фоторепортажах у журналі «Лайф». Паніка його зникла. Він виявив раптом усередині себе дещо, а оскільки воно паніки не потребувало, те дещо просто зжерло всю паніку цілком.
На першому стоп-кадрі Генрі підсмикує на ньому светр угору, аж до сосків. З неглибокого вертикального порізу в нього над пупком ллється кров.
На другому стоп-кадрі Генрі знову проводить ножем, тепер униз, діючи швидко, наче скажений фронтовий хірург під повітряним бомбардуванням. Тече свіжа кров.
«Назад, – холодно думав Бен, тим часом як кров стікала по ньому вниз, напливаючи між поясом джинсів і шкірою. – Треба рватись назад. Це єдиний бік, куди я можу втекти». Ригайло з Віктором його більше не тримали. Попри наказ Генрі, вони відступили. Вони відступили в жаху. Але, якщо він кинеться тікати, його вхопить Баверз.
На третьому стоп-кадрі Генрі поєднав два вертикальних порізи короткою горизонтальною лінією. Бен відчув, як кров затікає йому вже в труси і прокладає равликом свій липкий слід униз по лівому стегну.
Генрі на мить відхилився назад, хмурячись з розважливою зосередженістю художника, що малює якийсь краєвид. «“HENRY” – після “Г” йде “Е”», – подумав Бен, і цього вистачило, щоб змусити його рухатись. Він трішки посунувся вперед,
