Воно - Стівен Кінг

Поза ними з землі стирчало три фути верхівки бетонного циліндра діаметром фути чотири. Циліндр вінчала залізна вентиляційна кришка. На кришці було вибито слова: «КАНАЛІЗАЦІЙНИЙ ДЕП. ДЕРРІ». Так зблизька той звук – тут він був уже більше схожим на гудіння, а не на дзижчання – линув звідкись із самої глибини.

Бен приклався оком до одного вентиляційного отвору, але нічого не побачив. Він лише чув те гудіння та те, що десь там, унизу, біжить вода, ото й усе. Він вдихнув, хапнувши кислого повітря, що одночасно відгонило вологим та гівняним, і, скривившись, відсахнувся геть. Там просто каналізація, ото й усе. Чи може, спільний каналізаційно-зливовий тунель – таких повно по їхньому місту, що завжди живе в очікуванні паводків. Нічого особливого. Але його чомусь пройняло холодком. Почасти від того, що побачив цей витвір людських рук тут, серед порослої хащами пустки, але почасти також через саму форму цієї штуки – цього бетонного циліндра, що виступає з землі. Бен ще рік тому прочитав «Машину часу» Герберта Веллса, спершу у виданні «Класика в коміксах», а потім уже саму книжку. Цей циліндр із його залізною вентиляційною кришкою нагадав йому ті колодязі, що вели в країну згорблених, жахливих морлоків.

Він швидко вирушив звідти, знову намагаючись віднайти захід. Діставшись невеличкої прогалини, він вертівся, поки його тінь, наскільки це було можливо, не пролягла прямо в нього за спиною. Після цього він вирушив просто по прямій.

За п’ять хвилин він знову почув попереду звук плинної води. І голоси. Дитячі голоси.

Бен зупинився, прислухаючись, й от тоді-то він почув тріск гілок і інші голоси позаду себе. Абсолютно впізнавані голоси. Вони належали Вікторові, Ригайлу та один, неповторний, Генрі Баверзу.

Схоже було, кошмар іще не завершився.

Бен роззирнувся довкола, шукаючи місце, де б йому зачаїтися.

10

Він виліз зі своєї схованки години десь за дві, іще брудніший, але трохи відпочилий. Йому самому це здавалося неймовірним, але він там навіть був заснув.

Почувши в себе за спиною ту трійцю, своїх невгамовних переслідувачів, Бен мало не закляк, як та тваринка, що впіймалася у світло фар ваговоза. Його почала оповивати якась паралізуюча дрімливість. Майнула думка – просто лягти тут, згорнувшись, як їжак, і дозволити їм робити все, що заманеться. Божевільна ідея, але водночас вона здалася напрочуд принадною ідеєю.

Але Бен натомість почав рухатись на шум води та звуки голосів тих, інших, дітей. Він намагався розібратися в плутанині їхніх голосів, добрати сенс того, про що вони балакають, – будь-що, аби лиш струсити з себе цей лячний параліч духу. Якийсь проект. Вони говорять про якийсь проект. Один чи й пара голосів були навіть трішки ніби знайомими. Почувся сплеск, а слідом вибух добродушного сміху. Цей сміх наповнив Бена чимсь на кшталт дурнуватої туги й змусив його усвідомити небезпечність свого становища краще, аніж будь-що інше до цього.

Якщо його таки впіймають, нема потреби ділитися з цими дітьми дозою власних ліків. Бен знову завернув праворуч. Як багато хто з товстунів, він мав напрочуд легку ходу. Він пройшов повз хлопчаків досить близько, щоб побачити їхні рухомі тіні між собою й яскравою водою, але самі вони його не бачили й не чули. Їхні голоси поступово почали вщухати позаду.

Він вийшов до якоїсь вузької, збитої до голої землі стежини. Бен недовго розважував цю можливість, але потім злегка похитав головою. Переступивши стежку, він знову пірнув у підлісок. Тепер уже він рухався трохи повільніше, розсуваючи кущі, а не пробиваючись крізь них. Він усе ще йшов приблизно паралельно вздовж того струмка, біля якого гралися ті, інші, діти. Навіть крізь плетиво кущів і дерев він роздивився, що цей набагато ширший за той ручай, до якого були впали вони з Генрі.

Тут знайшовся ще один з отих бетонних циліндрів, ледь видимий серед переплетення повзучої ожини, він стиха гудів сам собі. Поза ним надбережжя круто спадало до потоку, а над водою тут криво похилився старий, покручений в’яз. Його напівоголене через берегову ерозію коріння скидалося на кучму брудного волосся.

Сподіваючись, що тут не буде комах чи змій, але надто втомлений і отупіло настраханий, щоби дійсно цим перейматися, Бен пробрався між коренів до неглибокої печерки поза ними. Обперся спиною. Якийсь корінь штрикнув його, мов сердитим пальцем. Бен трохи посовався, місця вистачало обом.

Ось надійшли Генрі, Ригайло й Віктор. Бен гадав, що вони здуру підуть тією стежиною, та не його щастя. Якусь мить вони постояли біля нього – ще б трішки ближче, і він міг простягнути руку зі своєї схованки й торкнутись їх.

– На спір, оті малі шмаркачі, отам, його бачили, – промовив Ригайло.

– Ну, то ходімо взнаємо, – відгукнувся Генрі, і вони вирушили в той бік, звідки прийшли. За кілька хвилин Бен почув, як він реве: «Що це ви, дитятки, тут таке нахер робите?»

Прозвучала якась відповідь, але Бен не розібрав, що саме: діти були надто далеко, а тут, поряд з річкою – це, звісно, текла Кендаскіґ – було надто шумно. Але йому здалося, що голос того, хто відповідав, звучав злякано. Він міг поспівчувати.

Потім голос Віктора Кріса проревів дещо, чого Бен не зрозумів зовсім:

– Що це нахер за цяцькова гребля!

Цяцькова гребля? Цяцькова бредня? Чи, може, Віктор вилаявся: «що це нахер за цяцькова ’бля», а Бен його неправильно почув?

– Давай розламаємо! – запропонував Ригайло.

Почулися протестуючі голоси, а за ними скрики болю. Хтось почав плакати. Так. Бен міг поспівчувати. Його впіймати вони не зуміли (принаймні поки що), але тут натрапили на гурт інших малих, на яких могли вилити своє оскаженіння.

– Авжеж, розламаємо, – сказав Генрі.

Сплески. Виски. Пориви голосного ідіотського реготу від Віктора й Ригайла. Болісний і лютий крик когось із малюків.

– Не втюхуй мені свого лайна, ти, мале заїкувате чуперадло, – промовив Генрі Баверз. – Я сьогодні більш ні від кого лайна не стерплю.

Пролунав тріскотливий гуркіт. Шум води нижче за течією погучнішав, вода на коротку мить ревнула, перш ніж заспокоїтися до свого попереднього безтурботного жебоніння. І раптом Бен збагнув. Цяцькова гребля, так. Саме це Віктор і промовив. Ті діти – двоє чи троє, судячи з голосів, коли він повз них проходив – будували греблю. Саме її Генрі з його дружками оце щойно й зруйнували. Бен навіть подумав, що він знає одного з тих дітей. Єдиним «заїкуватим малим чуперадлом», якого він знав у Деррійській школі, був Білл Денбро, котрий навчався в паралельному п’ятому класі.

– Ви не мусили цього робити! – закричав чийсь тоненький і боязкий голос, і цей голос Бен також упізнав, хоча не міг отак відразу зіставити його з певним обличчям. – Навіщо ви це зробили?

– Бо мені так схотілося, уйобки! – проревів у відповідь Генрі. Почулося соковите «гуп». А слідом за тим скрик болю. Після скрику пішли ридання.

– Заткнися, – промовив Віктор. – Заткни свій плач, малявко, а то я відтягну тобі донизу вуха й зав’яжу їх у тебе під підборіддям.

Плач перетворився на задавлене