Воно - Стівен Кінг

Бен похмуро подивився на свій понівечений одяг. Мати дасть йому покуштувати всіх шістнадцяти різних смаків старого святого пекла265.

Він проспав досить довго, щоб затерпнути. З’їхавши вниз схилом, він вирушив уздовж річки, кривлячись на кожному кроці. Він являв собою попурі з кривди й болю; це вчувалося так, ніби всередині більшості його м’язів Спайк Джонс грає якусь швидку мелодію на битому склі266. Здавалося, засохлою чи майже засохлою кров’ю закаляно кожний відкритий дюйм його тіла. Хлопчаки, які будували греблю, все одно вже пішли, втішав він себе. Певності щодо того, як довго він спав, Бен не мав, але якщо навіть це тривало лише півгодини, зустріч з Генрі та його дружками переконала Денбро та його приятеля в тому, що будь-яке інше місце – та хоч би й Тімбукту – буде кориснішим для їхнього здоров’я.

Бен понуро волочився вперед, розуміючи, що, якщо великі хлопці зараз повернуться знову, він не матиме жодних шансів від них втекти. Він мало цим переймався.

Обійшовши закрут річки, він зупинився на мить, роздивляючись. Будівельники греблі все ще були там. Один з них – дійсно Заїкуватий Білл Денбро. Він стояв навколішки поряд з іншим хлопцем, котрий сидів, спершись на річковий берег. Голова цього іншого хлопця була закинута так далеко назад, що його адамове яблуко стирчало, мов якийсь трикутний шпеньок. Довкола носа й на підборідді в нього виднілася засохла кров, вона ж парою цівок помалювала йому шию. У руці він мляво тримав щось біле.

Мигцем роззирнувшись довкола, Заїкуватий Білл помітив Бена. Бен стривожено зрозумів, що з тим хлопчиком, який тулиться до берега, коїться щось дуже зле; Денбро вочевидь переляканий на смерть. Бен жалісливо подумав: «Невже цей день ніколи не закінчиться?»

– Я х-х-хочу сп-п-питати, чи ти не міг би мені д-д-допомогти? – промовив Білл Денбро. – Й-й-його ін-н-нгалятор п-п-порожній. Б-б-боюся, він м-м-може…

Заціпеніле лице в нього розчервонілося. Він докопувався того слова, затинаючись, мов кулемет. З губ йому летіла слина, і знадобилося майже тридцять секунд повторення звуку п-п-п-п, перш ніж Бен второпав, що Денбро намагається сказати, що той, інший, хлопчик може померти.

Білл Денбро думає: «Я, збіса, немов лечу в космос; все одно що сиджу в кулі, вистріленій з рушниці».

Ця думка, хоча й абсолютно правдива, не належить до тих, які б він вважав особливо втішливими. Фактично, протягом першої години після злету (чи, либонь, тут буде краще сказати «старту») в Хітроу він боровся з легкою формою клаустрофобії. Літак вузький – це так тривожно. Їжа далебі не вишукана, та стюардесам, які її розносять, доводиться, виконуючи цю роботу, вихилятися, вигинатися й присідати; вони скидаються на якусь команду гімнасток. Спостерігання таких напружених зусиль почасти позбавляє Білла задоволення від їжі, проте його сусіда, схоже, це зовсім не турбує.

Сусід – це ще один недолік. Товстий і не особливо охайний, нехай він навіть збризкує одеколоном «Тед Лапідус» 267 собі шкіру, але під цим запахом Білл відзначає непомильний сморід бруду й поту. А ще той не вельми стежить за власним лівим ліктем; вряди-годи хвицає ним Білла м’яким поштовхом.

Біллів погляд раз у раз притягує електронне табло в передній частині салону. Воно показує, з якою швидкістю летить ця британська куля. Зараз, коли «Конкорд» уже сягає своєї крейсерської швидкості, вона трохи перевищує два махи 268 . Білл дістає в себе з кишені на стегні авторучку й натискає її кінчиком кнопки годинника-комп’ютера, який йому подарувала Одра на минуле Різдво. Якщо махометр не помиляється – а Білл не має жодної підстави в ньому сумніватися – тоді вони женуть зі швидкістю вісімнадцять миль на хвилину. Він не певен, що це саме те, що він дійсно бажав би достеменно знати.

За своїм вікном, маленьким і товстим, як ілюмінатор у якійсь з отих старих космічних капсул «Меркурій» 269 , він бачить небо, але не синє, а пурпурово-присмеркове, надвечірнє, хоча зараз лише середина дня. Там, де зустрічаються небо й море, він бачить трохи покривлену лінію обрію. «Я сиджу тут, – думає Білл, – з “Кривавою Мері” в руці, поряд з брудним товстуном, чий лікоть штовхає мене в біцепс, і спостерігаю заокруглення Землі».

Він стиха усміхається, думаючи, що людина, яка може витримати щось подібне, не мусить уже нічого боятися. Але він боїться, і не тільки летіти зі швидкістю вісімнадцять миль на хвилину в цій вузькій, тендітній шкаралупці. Він майже відчуває, як на нього набігає Деррі. І це абсолютно правильне визначення. Хай там які зараз вісімнадцять миль на хвилину, а відчуття все одно, ніби перебуваєш у цілковитій нерухомості, тоді як Деррі набігає на тебе, наче якийсь великий хижак, що довгенько був лежав, чигаючи, і ось нарешті вихопився зі свого сховку. Деррі, ах, Деррі! Напишемо хіба оду Деррі? Смороду його фабрик і його річок? Поштивій тиші його обсаджених деревами вулиць? Бібліотеці? Водонапірній Вежі? Бессі-парку? Деррійській початковій школі?

Пустовищу?

Світильники вмикаються у нього в голові; великі кінознімальні прожектори. Це так, немов він двадцять сім років просидів у затемненому театрі, чекаючи, коли ж там щось покажуть, і ось воно нарешті почалося. Сцена проявляється плямина по плямині, прожектор за прожектором, і це не якась там безтурботна комедія на кшталт «Миш’яку і старого мережива» 270 ; для Білла Денбро це більш схоже на «Кабінет доктора Калігарі» 271.

«Усі ті книжки, що я їх понаписував… – думає він з дещо тупуватим здивуванням. – Усі ті романи. Деррі, ось звідки вони народилися; Деррі – їх незглибиме джерело. Вони народилися з того, що відбувалося того літа, і з того, що трапилося з Джорджем попередньої осені. Усі ті інтерв’юери, що часто ставили мені ТЕ ЗАПИТАННЯ… я давав їм неправильну відповідь».

Лікоть товстуна знов його кóпає, і Білл проливає трохи свого напою. Він уже мало не каже щось, але передумує.

ТЕ ЗАПИТАННЯ – це, звісно ж: «Звідки ви берете ваші ідеї?» Це те запитання, на яке, як гадав Білл, мусять відповідати – чи прикидатися, ніби відповідають – усі письменники щонайменше двічі на тиждень, але такий парубок, як він, котрий писав про речі, яких ніколи не бувало й не могло бути, мусив відповідати на нього – чи прикидатися, ніби відповідає – набагато частіше.

«Усі письменники мають щось на кшталт трубопроводу, який сягає самих глибин підсвідомості, – розповідав він журналістам, – нехтуючи згадкою про те, що сам він з кожним роком дедалі дужче сумнівався, чи існує взагалі така річ, як підсвідомість. – Але в чоловіка чи жінки, які пишуть історії про жахи, той трубопровід сягає ще глибше, можливо… під-підсвідомості, якщо ваша ласка».

Елегантна відповідь, атож, але та, в її сенс сам він ніколи не вірив. Підсвідомість? Гаразд, існує щось там