Воно - Стівен Кінг

вглибині, гаразд, але Білл вважав, що люди занадто роздули значення певної функції, яка є ментальним еквівалентом сльозовиділення, коли тобі запорошить очі, або випусканню газів десь за годину після добрячої вечері. Друга метафора з цих двох була, мабуть, кращою, але неможливо було популярно пояснити інтерв’юерам, що, на його переконання, такі речі, як сновидіння, безпідставна туга чи відчуття на кшталт дежавю насправді є нічим більшим за ментальне пердіння. Але, як здавалося, їм було потрібне щось, усім тим репортерам з їхніми записниками й маленькими японськими магнітофончиками, і Білл бажав, наскільки міг, їм допомогти. Він знав, що писання – важка робота, важка, як той чорт, робота. Не варто було робити їхню роботу ще важчою, кажучи: «Друже мій, з тим самим успіхом ви могли б запитати в мене, хто набздів, та й поготів».

Тепер він думав: «Ти завжди знав, що вони ставлять неправильне запитання, навіть ще до того, як зателефонував Майк; тепер ти також знаєш, яке запитання є правильним. Не «звідки» ви берете ваші ідеї, а «чому» ви берете ці ідеї. Гаразд, існує певний трубопровід, але то ані фройдівська, ані юнгіанська версія підсвідомості, та місцина, з якої він тягнеться; ні внутрішня дренажна система розуму, ані підземна печера з морлоками, які чекають оприявнення. На іншому кінці цієї труби немає нічого, крім Деррі. Просто Деррі. І…»

«…і хто там тупотить по моєму мосту?»

Зненацька він різко сідає прямо, і цього разу смикається навідліт його лікоть, занурюючись на якусь мить у жирний бік сусіда.

– Пильнуйте себе, приятелю, – мовить товстун. – Тіснувато тут, самі розумієте.

– Перестаньте штовхати мене своїм, а я намагатимусь не шт-т-товхати вас м-м-моїм.

Товстун дарує йому кислий, недовірливий «про-що-це-ти-збіса-балакаєш» погляд. Білл просто втуплюється очима в товстуна, поки той не відвертається, щось бурмочучи.

«Хто там?»

«Хто там тупотить по моєму мосту?»

Він знову дивиться крізь вікно й думає: «Ми випереджаємо диявола».

Мов приском обсипає йому потилицю й руки. Він одним ковтком добиває свою чарку. Щойно ввімкнувся черговий з тих великих прожекторів.

Сілвер. Його велик. Саме так він його називав, за іменем коня Самотнього Рейнджера. Великий «швінн» заввишки двадцять вісім дюймів 272 . «Ти вб’єш себе на ньому, Біллі», – сказав якось його батько, проте без справжнього занепокоєння в голосі. Він мало виказував занепокоєння щодо будь-чого, відтоді як загинув Джордж. От до того він був строгим. Справедливим, але строгим. Після того його можна було обводити. Він робив батьківські жести, механічно граючи роль батька, але жести й та механічність – ото й усе, що залишалося. Це було так, ніби він повсякчас прислухається, чи не повернувся додому Джордж.

Білл тоді побачив його у вітрині крамниці «Вело & Мото» на Централ-стрит. Він стояв, понуро похилений на своїй сішці, більший за всі найбільші у вітрині, матовий там, де інші були блискучими, прямий у тих місцях, де інші мали вигини, вигнутий у тих місцях, де інші були прямими. До його переднього колеса було притулено оголошення:

ВЖИВАНИЙ



Зробіть пропозицію

Насправді ж сталося так, що Білл увійшов до крамниці й хазяїн зробив йому пропозицію, яку Білл прийняв, – він не здогадався б поторгуватися з хазяїном «Вело & Мото», навіть якби від цього залежало його життя, а ціна – двадцять чотири долари, – яку той назвав, здалася Біллові цілком справедливою; навіть щедрою. Він заплатив за Сілвера грішми, які назбирав протягом останніх семи місяців – гроші на день народження, гроші на Різдво, гроші за підстригання галявини. Він позирав на цей велосипед у вітрині ще від Дня подяки273. А заплатив за нього й прикотив його додому, щойно почали танути останні сніги. Кумедно це було, бо до минулого року він ніколи не думав про власний велосипед. Схоже, ця ідея прийшла йому зненацька й раптом, мабуть, в один з тих безкінечних днів після смерті Джорджа. Після його жахливого вбивства.

На початку Білл дійсно мало не вбився. Перша його поїздка на новому велику закінчилася тим, що він на ньому завалився, щоб не ввігнатися у дерев’яний паркан наприкінці Кошут-лейн (не так він боявся увігнатися в паркан, як пробити його й потім шістдесятифутовим274 урвищем падати в Пустовище). З тієї пригоди він вийшов з п’ятидюймової275 довжини раною – від зап’ястка до ліктя лівої руки. Ба ще й за тиждень по тому він не був спроможним вчасно загальмувати й якось пролетів через перехрестя Вітчем- і Джексон-стрит зі швидкістю, либонь, миль тридцять п’ять на годину; маленький хлопчик на порохняво-сірому велосипеді-мастодонті (Сілвер був срібним тільки в найбурхливішому вибуху охочої уяви), гральні карти зі стійким гарчанням кулеметів торохкотять об шпиці переднього й заднього коліс, і якби на ту мить там проїжджала якась машина, Білл перетворився б на шмат мертвого м’яса. Точно як Джорджі.

Він опановував контроль над Сілвером поступово, разом з поступовим настанням весни. Ні батько, ні мати протягом того часу не помічали, що він своїм велосипедом піддрочує смерть. Він думав, що після кількох перших днів вони взагалі перестали звертати будь-яку увагу на його велик – для них він був просто мотлохом з облупленою фарбою, що в дощові дні стояв притуленим до гаражної стіни.

Проте Сілвер був дечим набагато більшим, ніж просто порохнявим старим мотлохом. На вигляд непоказний, але ганяв як вітер. Білл мав друга – єдиного справжнього друга – хлопця на ім’я Едді Каспбрак, і цей Едді добре петрав у різних механічних речах. Він показав Біллові, як довести Сілвера до ладу, – які болти підтягнути й регулярно перевіряти, де змащувати зірочки, як підтягувати ланцюги як, якщо спустило колесо, поставити латку, щоб вона трималася.

«Тобі його тре’ пофарбувати», – згадалося, як одного дня сказав йому Едді, але Білл не хотів фарбувати Сілвера. З причин, яких він навіть самому собі пояснити не міг, він хотів, щоби цей «швінн» залишався саме таким, як є. Він мав вигляд справжнього почварка, велика того роду, що його якийсь недбалий хлопчисько постійно кидає в дощ на галявині, велика, який мусить весь рипіти, й торохтіти, і ледве крутитися. Вигляд він мав почварний, але ганяв як вітер. Він би…

«Він би випередив і диявола», – промовляє Білл уголос і сміється. Жирний сусід кидає на нього напружений погляд; у сміху чутно оте підвивання, від якого раніше обсипало морозом Одру.

Так, вигляд той мав доволі вбогий, з його старою фарбою, і встановленим над заднім колесом старомодним багажником, і древнім верескливим клаксоном з чорною гумовою бульбою – той клаксон було намертво приварено до керма іржавим болтом, розміром як кулак немовляти. Доволі вбого.

Але чи міг Сілвер ганяти? Чи він міг? Господи, ще б пак!

І було збіса добре, що він це міг, бо Сілвер врятував Біллу Денбро життя в четвертий тиждень червня 1958 року – за тиждень після того, як він познайомився з Беном Генскомом, за тиждень після того, як він, Бен і Едді побудували греблю, це було того тижня, коли в Пустовище після ранкового кіносеансу в суботу завітали Бен, Базікало Річі