Воно - Стівен Кінг

І, попри свій страх, Бен усвідомив, що певною мірою йому дійсно хочеться отримати кульку. Хто ще інший у цілому світі мав повітряну кульку, яка лине проти вітру? Хто бодай чув про таку річ? Так… йому хочеться кульку, і ще хочеться побачити обличчя цього клоуна, яке той тримає похиленим до криги, ніби прикриваючи його проти цього вбивчого вітру.

Що могло б трапитися, якби якраз тоді не подав п’ятигодинний сигнал гудок на даху Деррійської міськради, Бен не знав… не бажав знати. Важливо те, що гудок заверещав, усвердлюючи свій пронизливий звук у глибокий зимовий холод262. Клоун, немов вражений цим звуком, підвів голову, і Бен побачив його обличчя.

«Це ж мумія! Ох, Боже мій, це ж мумія», – такою була його перша думка, супроводжувана млосним жахом, який змусив його жорстоко вчепитися руками в перила мосту, щоб не знепритомніти. Та звісно ж, це не мумія, воно не може бути мумією. Ой, та їх повно, тих єгипетських мумій, він про це знав, але перша його думка була, що це та мумія – той запилюжений монстр, котрого грав Борис Карлов263 у тому старому фільмі, заради якого Бен якраз минулого місяця не лягав довго спати, щоб подивитися його в «Шок-театрі»264.

Ні, це не та мумія, не може такого бути, монстри в кіно несправжні, кожний це знає, навіть малі діти. Але…

Справа була не в клоунському гримі. Цей клоун також не був оповитим цілою купою бинтів. Хоча бинти були, здебільшого навкруг шиї і зап’ястків, вітром їх віддувало назад, але обличчя клоуна Бен бачив ясно. Все у глибоких складках, шкіра – пергаментна мапа зморшок, обшарпані щоки, всохла плоть. Шкіра на лобі порепана, але без крові. Мертві губи всміхаються з пащі, зуби в якій похилилися, наче намогильні камені. Ясна пориті виразками, чорні. Очей роздивитися Бен не зміг, проте щось зблискувало далеко в глибинах вугільних ям отих його плоєних очниць, щось схоже на дорогоцінні камені в очах отих єгипетських жуків-скарабеїв. І, хоча вітер дув у супротивному напрямку, Бенові здалося, ніби він чує запах кориці та спецій, гниючих, оброблених чудернацькими зіллями поховальних саванів, піску та крові такої древньої, що вона висохла на лусочки й зернятка іржі…

– Ми всі линемо тут, внизу, – прохрипів клоун-мумія, і Бен з оновленим жахом второпав, що той якимсь чином дістався мосту й уже стоїть просто під ним, тягнучись вгору покрученою, висохлою рукою, з якої, мов церковні хоругви, шамкотять фалди шкіри, рукою, крізь яку проглядає жовта, неначе слоновий бивень, кістка.

Один майже безтілесний палець уже пестив носок його черевика. Бенове заціпеніння урвалося. Він чкурнув через решту мосту ще під верещання у вухах п’ятигодинного гудка; той замовк тільки тоді, коли Бен опинився на іншому боці. Це мав бути якийсь міраж, мусив бути міраж. Цей клоун ніяк не міг підійти так близько за ті десять чи п’ятнадцять секунд, поки верещить гудок.

Але його переляк міражем не був, як і ті гарячі сльози, що бурхали йому з очей і вже за секунду після того, як пролилися, замерзали на щоках. Він біг, черевики тупотіли по хіднику, чуючи, як позаду нього мумія в клоунському костюмі вилазить з Каналу, старезні закам’янілі нігті дряпають по залізу, старезні сухожилки риплять, як пересохлі дверні завіси. Він чув хрипке посвистування власного дихання, повітря втягувалося й виштовхувалося з ніздрів, позбавлене всякої вологості, як у тих тунелях під Великою Пірамідою. Бен чув піщаний дух того савану й розумів, що вже за мить ті руки, такі ж безживні, як геометричні конструкції, що він їх будував з деталей «Еректора», опустяться йому на плечі. Вони обернуть його, і він дивитиметься у те поморщене, усміхнене обличчя. Мертва ріка того дихання затопить його. Ті мертві очниці з їхніми бездонними жевріючими глибинами нахиляться над ним. Розверзнеться той беззубий рот, і він отримає свою повітряну кульку. Всі кульки, яких він прагнув.

Але коли він добіг до рогу своєї вулиці, зарюмсаний і засапаний, серце скажено торохкало, б’ючи стрибками йому в вуха, коли він нарешті озирнувся назад через плече, вулиця лежала порожня. Арочний міст із його низенькими бетонними бортами й старомодною бруківкою також був порожнім. Самого Каналу видно йому не було, але він вірив, що, якби міг його бачити, то не побачив би там також нікого. Ні, якщо та мумія не була галюцинацією чи міражем, якщо те було справжнім, то воно чигає під мостом – як той троль у казці «Трійко кмітливих козенят».

Під. Ховається під.

Бен поспішив додому, через кожних кілька кроків озираючись назад, аж поки за ним безпечно не закрилися і замкнулися на замок двері. Матері він пояснив – вона була такою втомленою після особливо важкого дня на фабриці, що, правду кажучи, не дуже зітхала за ним, – що допомагав місіс Даглас рахувати підручники. Потім він сів вечеряти локшиною і залишками недільної індички. Він запроторив у себе три добавки, і з кожною порцією та мумія здавалася віддаленішою і казковішою. Вона була несправжньою, такі штуки ніколи не бувають справжніми, вони цілком постають до життя тільки між рекламними вставками у фільмах на нічному телебаченні або під час суботніх ранкових кіносеансів, де ти можеш придбати пару монстрів за четвертак, а якщо маєш ще один четвертак, можеш купити собі й попкорну, скільки подужаєш з’їсти.

Ні, вони несправжні. Монстри по телевізору, і монстри в кіно, і монстри в коміксах несправжні. Несправжні, поки ти не лягаєш у ліжко й не можеш заснути; несправжні, поки не заковтнуто загорнуті в папірець і сховані під подушкою останні чотири цукерки проти нічних страхів; несправжні, поки саме ліжко не перетворилося на озеро поганющих сновидінь, а надворі скрикує вітер, і ти боїшся визирнути крізь вікно, бо там може бути чиєсь обличчя, чиєсь древнє вишкірене обличчя, що не згнило, а просто всохло, як старий листок, і очі – втоплені глибоко у темних очницях діаманти; несправжні, поки ти не побачив одну обшарпану, пазуристу руку з букетом повітряних кульок: «Побачиш славні речі, отримаєш повітряну кульку, годуватимеш слонів, кататимешся з водяних гірок! Ой, тобі це сподобається і, ой, Бене, а як же ти полинеш…»

Бен прокинувся, задихаючись, усе ще під владою кошмару про ту мумію, панікуючи через близьку темряву, що бриніла довкола нього. Він смикнувся, і корінь, переставши його підтримувати, ткнув натомість його в спину, ніби в роздратуванні.

Він побачив світло й подерся в той бік. Виліз він на післяполуденне сонячне світло, до лепету річки, і все знову стало на свої місця. Зараз літо, не зима. Ніяка мумія не заносила його геть до свого пустельного склепу; Бен просто ховався від старших хлопців у піщаній норі під напіввивернутим деревом. Він у Пустовищі. Генрі зі своїми дружками несильно напосівся на пару