Воно - Стівен Кінг

їхнє обладнання. У цьому сновидінні він мало не лопався від гордості й щастя… А тоді він кинув погляд через центр поля туди, де сітчастий паркан позначав межу між жужільним майданчиком та порослою бур’янами ділянкою, за якою починався схил до Пустовища. Чиясь постать стояла там, серед плутанини бур’яну і невисоких кущів, майже поза межею видноти. Постать стискала цілу низку повітряних кульок – червоних, жовтих, блакитних, зелених – у вбраній у білу рукавчику одній руці. Іншою вона манила. Бен не міг розібрати рис обличчя тієї постаті, але роздивився на ній мішкуватий костюм з великими помаранчевими ґудзями-помпонами спереду та обвислою жовтою краваткою-метелеком.

То був якийсь клоун.

«Авшеш, пвавильно, кволику», – погодився чийсь примарний голос.

Коли Бен наступного ранку прокинувся, він зовсім не пам’ятав свого сну, але його подушка була на дотик вологою… немов він плакав уночі.

7

Він підійшов до головної стійки дитячої бібліотеки, струшуючи з себе низку навіяних йому оголошенням про комендантську годину думок так само легко, як собака після купання обтрушує з себе воду.

– Привіт, Бенні, – привітала його місіс Старрет.

Як і місіс Даглас у школі, він їй щиро подобався. Дорослим, особливо тим, кому по роботі доводилося іноді приводити до дисципліни дітей, як правило, він подобався, тому що він говорив делікатно, був ввічливим, вдумливим, а інколи навіть забавним у свій, вельми тихий спосіб. І з цих самих причин більшість дітей вважали його нудотним лайном.

– Ти вже втомився від літніх канікул?

Бен посміхнувся. Це була стандартна дотепність місіс Старрет.

– Поки ще ні, – відповів він. – Оскільки літні канікули, – він поглянув собі на годинник, – розпочалися лише одну годину й сімнадцять хвилин тому. Подаруйте мені ще одну годинку.

Місіс Старрет розсміялася, прикриваючи собі рота, щоб це не прозвучало занадто гучно. Вона спитала в Бена, чи бажає він записатися на літню читацьку програму, і він відповів: так. Вона вручила йому мапу Сполучених Штатів, і він їй красно подякував.

Він пішов блукати поміж полиць, витягуючи то одну книжку тут, то іншу там, роздивляючись кожну, потім ставлячи на місце. Треба бути обачним. Це дорослі можуть брати, скільки захочуть, але дітям дозволено тільки три за раз. Отак вибереш якесь барахло, от і матимеш.

Врешті-решт він вибрав для себе три – «Бульдозер»241, «Чорний жеребець»242 і ще одну, яка була типу пострілом навмання в пітьму: книжка називалася «Моторний зух», а написав її чоловік на ім’я Генрі Ґреґор Фелсен243.

– Ця тобі може не сподобатися, – зауважила місіс Старрет, відмічаючи книжку штампом, – занадто вона кривава. Я її рекомендую тинейджерам, особливо тим, які щойно отримали водійські права, бо вона дає їм підстави для роздумів. Припускаю, що когось із них вона змусить не перевищувати швидкості цілий тиждень.

– Ну, я її тоді зараз погортаю, – сказав Бен і поніс вибрані книжки до одного зі столів, подалі від кутка Пуха, де Великий Біллі Кмітливий Козлик якраз перебував у процесі відважування подвійної дози чортів тролю під мостом.

Якийсь час він почитав «Моторного зуха», і книжка виявилася не зовсім вбогою. І навіть зовсім не вбогою. У ній ішлося про хлопця, котрий був чудовим водієм, але там був іще той маруда-коп, який повсякчас хотів його пригальмувати. Бен дізнався, що в Айові, де відбувалася дія книжки, не існувало обмежень швидкості. А таки круто було.

Подолавши три розділи, він підняв голову і в очі йому впала новенька інсталяція. Плакат угорі (у цій бібліотеці шалено любили плакати, то й гаразд) зображував радісного листоношу, який вручає листа радісній дитині. «БІБЛІОТЕКИ – ЦЕ ТАКОЖ МІСЦЯ ДЛЯ ПИСАННЯ» – повідомлялося на плакаті. «ЧОМУ Б НЕ НАПИСАТИ ДРУГОВІ СЬОГОДНІ Ж? УСМІШКИ ГАРАНТОВАНІ».

Під плакатом містилася поличка з комірками, в яких лежали поштові листівки вже з наклеєними марками, конверти з марками та поштовий папір з рисунком Деррійської публічної бібліотеки блакитною тушшю вгорі. Конверт із маркою коштував нікель, одна листівка три центи. Папір ішов по пенні за два аркуші.

Бен помацав у себе в кишені. Чотири центи залишку після пляшкових грошей усе ще там лежали. Він відзначив місце, де зупинився в «Моторному зуху», і пішов назад до стійки.

– Будь ласка, я можу придбати одну з отих листівок?

– Звичайно, Бене.

Як завжди, місіс Старрет була причарована його серйозною ввічливістю і трішки засмучена його об’ємами. Її мати сказала б, що цей хлопчик виделкою і ножем викопує собі могилу. Подавши йому листівку, бібліотекарка дивилася, як він іде на своє місце. За тим столом могли сидіти шестеро, але Бен був там єдиним читачем. Вона ніколи не бачила Бена разом з кимось з інших хлопців. Це дуже погано, бо вона вірила, що в Бені Генскомі криються приховані скарби. Він міг би поступитися ними якомусь доброму й терплячому старателеві… якби такий коли-небудь нагодився.

8

Бен дістав свою кулькову ручку, клацнув, опускаючи вниз її кінчик, і адресував листівку досить просто: «Міс Беверлі Марш, Нижня Головна вулиця, Деррі, Мейн, Зона 2». Точного номера її будинку він не знав, але мама йому казала, що, попрацювавши певний час у районі, більшість поштарів доволі добре знають своїх клієнтів. Якщо той листоноша, що обслуговує Нижню Головну вулицю, зможе доправити цю листівку, чудово. Якщо ні, вона просто потрапить до відділу незапитаних листів, а він втратить три центи. Звісно, ця листівка ніколи не повернеться до нього, бо він не мав наміру писати на ній своє ім’я й адресу.

Несучи листівку адресою до себе (хоч він і не бачив тут когось, кого б міг знати, ризикувати йому не хотілося), він узяв кілька квадратних папірців з дерев’яного ящичка біля картотеки. Повернувшись з усім цим на своє місце, він почав писати, викреслювати й писати знов.

Впродовж останнього перед іспитами тижня на уроках літератури вони читали і писали хайку. Хайку – це така японська поетична форма, коротка, дисциплінована. Хайку, пояснювала місіс Даглас, може мати тільки сімнадцять складів, не більше й не менше. Зазвичай воно концентрується на якомусь одному образі, пов’язаному з однією специфічною емоцією: сумом, радістю, ностальгією, щастям… коханням.

Бен був абсолютно зачарований такою концепцією. Він отримував насолоду від уроків мови й літератури, хоча ця легенька насолода тривала лише доти, доки тривав урок. Він міг виконувати завдання, але, як правило, не було в них нічого такого, що б його захопило. Проте дещо таке знайшлося в самій концепції хайку, таке, що розпалило його уяву. Ця ідея наповнила його відчуттям щастя, так, як колись відчуттям щастя його наповнили пояснення місіс Даглас про парниковий ефект. Хайку – добра поезія, вважав Бен, тому що це конструйована поезія. Там нема таємних правил. Сімнадцять складів, один образ, пов’язаний з одною емоцією, та й поготів. Бінго. Чисто, практично, цілком у рамках і в залежності від власних правил. Йому навіть саме це слово подобалося – повів повітря, немов перерваний вздовж пунктирної лінії звуком «к» в самісінькій глибині твого рота: хайку.

Її волосся, подумав він і знов побачив, як вона спускається сходами шкільного ґанку, як волосся