Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1 - Говард Лавкрафт
Ці жахливі дослідження розпочалися, ще коли ми з Вестом були студентами медичного інституту Міскатонікського університету у Аркхемі, на той час уже цілком переконані в абсолютно механічній природі життя. То було сім років тому, але, здавалося, Вест не постарів ні на день — він був невисокий, білявий, чисто поголений, тихий хлопчина в окулярах, і тільки вогонь, що час від часу спалахував у його холодних блакитних очах, все більше видавав у ньому фанатика, цілковито захопленого своїми жахливими дослідами. Наші експерименти нерідко були жахливими у своїй непересічності, коли внаслідок невдалої реанімації різними складниками життєвого розчину холодний могильний прах відроджувався до ненормального, неприродного, безмозкого існування.
Одне тіло пронизливо заверещало; інше звелося на ноги, відлупцювало нас обох до втрати свідомості і, очманіле, кинулося геть, аж доки його не запроторили за ґрати божевільні; огидна ж чорношкіра потвора видерлася з власної неглибокої могили і скоїла жахливі речі — Весту довелося її застрелити. Ми ніяк не могли розжитися на достатньо свіже тіло, щоб викликати у нього бодай якийсь проблиск свідомості після воскресіння, тож мимоволі плодили безіменні жахіття. Нас гризла думка про те, що один, можливо, два наші монстри і досі живі — вона невідступно нас переслідувала, аж доки, зрештою, Вест не зник за зловісних обставин. Але на час того крику у підвальній лабораторії відособленого котеджу у Болтоні наші страхи ще корилися спраглим пошукам надзвичайно свіжого тіла. Вест прагнув цього набагато більше, ніж я, тож мені майже здавалося, що він напівжадібно поглядав на кожну здорову живу людину.
То був липень 1910 року, коли почала закінчуватися наша смуга нещасть з добуванням нових зразків. Я довго гостював у своїх батьків у Іллінойсі, а повернувшись, виявив Веста у стані незвичного для нього збудження. Герберт негайно повідомив, що, судячи з усього, він вирішив проблему свіжості тіла, підійшовши до неї з іншого боку — використовуючи штучну консервацію. Я знав, що він працює над новим, вкрай незвичним бальзамувальним складом, тож не здивувався, коли йому все вдалося; проте перш ніж він пояснив деталі, я не розумів, як цей новий реагент може допомогти нам у роботі, бо зразки, з якими ми експериментували, зазвичай втрачали свіжість ще до того, як ми починали проводити з ними досліди. Вест і сам це чудово розумів; він створював цей бальзамувальний розчин швидше для майбутнього, аніж для негайного вжитку, сподіваючись, що доля знову пошле нам цілком свіжий і відносно законно здобутий труп, як‑от кілька років тому, коли вона підкинула нам негра, вбитого у Болтоні на підпільному боксерському поєдинку. І нарешті доля таки змилостивилась: у таємній підвальній лабораторії покоївся труп без жодних ознак розкладу. Вест не брався передбачати, що трапиться під час реанімації, і чи можемо ми сподіватися на повернення розуму і глузду. Експеримент мав бути поворотним моментом наших досліджень, тож він приберіг нове тіло до мого повернення, щоб, як уже було заведено, ми обоє спостерігали за розвитком подій.
Вест розповів мені, звідки взявся труп. То був міцний чоловік; гарно одягнений незнайомець зійшов з поїзда і в якихось справах попрямував на ткацьку фабрику у Болтон. Дорога через місто була довгою, тож до моменту, коли чоловік спинився біля нашого котеджу, щоб спитати дорогу до фабрики, його серце уже було серйозно перевантажене. Він відмовився від ліків, а хвилиною пізніше впав і помер біля нашого порога. Як і варто було сподіватись, тіло видалося Вестові дарунком небес. Упродовж нетривалої бесіди незнайомець розповів, що його ніхто не знає у Болтоні, а подальший обшук кишень виявив, що перед нами такий собі Роберт Левітт із Сент-Луїса, очевидно, людина без родини, яка могла б забити на сполох одразу після його зникнення. Якщо його не вдалося б повернути до життя, усе одно ніхто б не довідався про наш експеримент. Ми захоронювали наші відходи у густій лісосмузі між котеджем і бідняцьким цвинтарем. З іншого боку, якщо б він повернувся до життя, ми б миттєво прославилися. Отож, не зволікаючи, Вест вколов у зап’ясток мерця суміш, яка мала зберігати його свіжим аж до мого приїзду. Здавалося, Веста не надто турбувала проблема очевидно слабкого серця, яка, на мою думку, ставила під сумнів успіх експерименту. Він сподівався нарешті досягти того, чого ще не досягав раніше, — знову розпалити іскру тями і, можливо, відродити до життя нормальну живу істоту.
Отож, вночі проти 18 липня 1910 року, ми з Гербертом Вестом стояли у підвальній лабораторії і дивились на білу, безмовну фігуру під сліпучим світлом дугової лампи. Бальзамувальний розчин виявився неймовірно ефективним, бо, зачаровано оглянувши міцного чолов’ягу, який уже два тижні пролежав без жодних ознак розкладу, я повернувся до Веста, допитуючись, чи він точно мертвий. Той з готовністю це підтвердив, нагадавши мені, що він би не використовував реанімаційний розчин, не переконавшись у факті смерті; якби у зразку жевріла бодай іскра життя, він би просто не подіяв. Коли Вест займався підготовчими роботами, я здивувався незвичайній складності нового експерименту — настільки неймовірного, що він не міг довірити процес нічиїй руці, окрім власної. Заборонивши мені торкатися тіла, він спершу вколов препарат у зап’ясток, просто біля місця, куди було введено бальзамувальний розчин. Це, сказав він, має нейтралізувати дію розчину і повернути організм до нормального стану, щоб решта розчину повноцінно подіяла після ін’єкції. Невдовзі, коли кінцівками тіла пробіг легкий тремор, Вест різко накинув щось, схоже на подушку, на обличчя, що посмикувалось, і не забирав її, аж доки труп знерухомів і став готовий до нашої спроби реанімації. Провівши останні поверхневі тести, щоб переконатися у цілковитій фізичній смерті, блідий від хвилювання Вест, очевидно, залишився задоволений і вколов у ліву руку ретельно відміряну дозу життєвого еліксиру, приготованого ще вранці значно ретельніше, ніж будь-коли з часів коледжу, коли наші нечисленні кроки робилися наосліп. Не можу передати хвилювання і тривоги, з якою ми, затамувавши подих, очікували результатів досліду з нашим першим свіжим зразком — першим, від кого ми небезпідставно очікували почути зв’язну мову, можливо, навіть розповідь про побачене за бездонними прірвами.
Вест був матеріалістом, він не вірив у душу і всі вияви свідомості пояснював фізичними феноменами; відповідно, він не очікував жодних одкровень і страхітливих таємниць із безодень за межею смерті. Я частково з ним погоджувався у теоретичному сенсі, але інстинктивно у мене зберігалися залишки примітивної віри моїх предків; тож