Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1 - Говард Лавкрафт

яке з’явилося пізніше. Ми принесли лопати і потаємні олійні ліхтарі, бо, хоч тоді уже й були винайдені електричні ліхтарики, їм було ще далеко до надійності сучасних. Процес розкопування могили був рутинним і брудним — може, ми і знайшли б у ньому щось моторошно-поетичне, якби, окрім наукових, у нас були іще й поетичні задатки, — тож ми зраділи, почувши звук удару лопати об дерево. Коли ми повністю відкопали соснову домовину, Вест зістрибнув униз, зняв віко, витяг труп і трохи підняв його. Я нахилився і виволік тіло з могили, а тоді ми доклали немало зусиль, щоб надати їй попереднього вигляду. Ця справа змусила нас сильно нервувати, надто ж закоцюблість і байдуже обличчя нашого першого трофея, але ми все ж спромоглися знищити усі сліди нашого перебування. Після того як кинули останню лопату землі, ми поклали тіло у полотняний мішок і вирушили до будинку старого Чепмена, що за Медоу-Хілл.

На імпровізованому анатомічному столі у підвалі старої ферми, освітлений потужною ацетиленовою лампою, наш піддослідний зовсім не скидався на примару. Це був здоровий, кремезний юнак з простолюду — міцний, сіроокий брюнет, просто тварина без психологічної витонченості, зате з невигадливою і безвідмовно налагодженою фізіологією. Зараз, із заплющеними очима, він виглядав радше заснулим, аніж мертвим, проте професійно проведена Гербертом перевірка не залишила з цього приводу жодних сумнівів. Нарешті ми мали те, що Вест так довго шукав, — справжній ідеал мерця, готовий прийняти в себе якнайретельніше розроблений і скомпонований спеціально для використання на людях препарат. Ми обоє були вкрай напружені. Ми знали, що навряд чи маємо шанс на щось, хоча б близьке до повного успіху, і не могли не терзатися побоюваннями щодо можливих незвичайних наслідків часткового воскрешення з мертвих. Найбільше нас хвилювали стан мозку і рефлексів піддослідного, бо ж за час, що минув від миті смерті, у деяких особливо чутливих церебральних клітинах могли відбутися незворотні зміни. Особисто я ще й досі притримувався традиційних уявлень про людську душу і відчував священний трепет від думки про таємниці, які можуть нам відкритися після повернення юнака до життя. Я запитував себе, що йому довелося побачити у недоступних нам сферах і що він зможе пригадати, якщо повністю оживе. Втім, моя цікавість не заволодівала мною повністю, оскільки я все ж значною мірою поділяв матеріалістичні погляди свого друга. Він же тримався спокійніше, ніж я, і впевнено ввів значну дозу свого препарату у вену на руці трупа, після чого міцно перев’язав місце уколу.

Очікування стомлювало, але Вест цілком володів собою. Раз у раз він прикладав стетоскоп до трупа і по-філософському сприймав негативні результати. Після сорока п’яти хвилин марного очікування він розчаровано оголосив препарат негодящим, але, зауважив, що, перш ніж позбутися нашого моторошного трофея, потрібно спробувати ще одну, дещо змінену формулу. Ми ще вдень викопали у підвалі могилу і повинні були засипати її до ранку — бо ж навіть при тому, що ми замикали всі двері, потрібно було уникнути навіть найменшого ризику розкриття наших жахливих занять. Окрім того, до наступної ночі тіло стане непридатним для експериментів. Тому, забравши із собою ацетиленову лампу до суміжної лабораторії, ми залишили нашого гостя лежати на столі і зосередили всі сили на приготуванні нового препарату; інгредієнти для нього Вест зважував і відміряв з якоюсь фанатичною ретельністю.

Жахлива подія трапилась цілком раптово і заскочила нас зненацька. Я переливав щось із однієї пробірки в іншу, а Вест клопотався біля спиртівки, яка заміняла у цій будівлі без газу бузенівський пальник, коли із зануреної в морок кімнати, яку ми нещодавно покинули, почувся найрозпачливіший і найдемонічніший крик, який мені будь-коли доводилося чути. Навіть якби розчахнулися глибини пекла і випустили на землю волання стражденних грішників, хор цих пекельних голосів не був би настільки страхітливо-невимовним, бо зараз у єдиній неймовірній какофонії злилися потойбічний жах і безкінечно агонічний відчай воскреслого єства. У ньому не було нічого людського — та й не людина породжувала ці звуки — і, не думаючи вже про нашу недавню роботу чи можливі відкриття, ми з Вестом, перекидаючи пробірки, лампи і реторти, мов поранені звірі, прожогом кинулися до найближчого вікна і, приголомшені, вистрибнули в засіяну зірками безодню заміської ночі. Ми й самі несамовито кричали, коли, спотикаючись, мчали у напрямку міста, хоча, діставшись околиць, привели себе до божого вигляду — настільки, щоб нас могли прийняти за запізнілих п’яничок, що після гулянки повертаються додому.

Ми разом добулися до кімнати Веста, де при світлі газової лампи пробалакали упівголоса аж до ранку. До того часу ми вже трохи заспокоїли один одного раціональними теоріями і планами подальших дій, так що навіть змогли вдень трохи поспати — заняття ж успішно проігнорували. Але увечері нас знову позбавили сну два ніяк не пов’язані газетні дописи. З незрозумілих причин старий покинутий будинок Чепмена перетворився на купу попелу; це ми пояснили перекинутою у поспіху олійною лампою. Крім цього, було скоєно спробу розрити цілком свіжу могилу на бідняцькому цвинтарі, і хтось ніби намагався розрити її голіруч. Цього ми не могли зрозуміти, бо перш ніж піти, старанно утрамбували землю.

Навіть через сімнадцять років Вест часто озирався через плече, постійно скаржачись на кроки, що лунають за спиною. А тепер він зник.

ІІ. Демон пошесті

Я ніколи не забуду того страхітливого літа шістнадцять років тому, коли, немов нищівний іфрит з чертогів Ібліса, тиф хижим смерчем спустошив Аркхем. Донині живі спогади про ту диявольську кару, бич, що розпростер перетинчасті крила над рядами могил на кладовищі церкви Христа, для мене ж той час був наповнений іще більшим жахом — жахом, про який з часу зникнення Герберта Веста знав лише я один.

Ми з Вестом тоді ходили на літні курси для аспірантів при медичному інституті Міскатонікського університету, де мій друг уже встиг зажити широкої і неоднозначної слави завдяки своїм експериментам з реанімації мерців. Після вбивства безлічі маленьких тваринок в ім’я науки наш декан доктор Алан Гелсі наклав табу на його збочені досліди; проте Вест продовжував свої досліди у маленькій орендованій кімнатці, а якось, у процесі жахливого і незабутнього експерименту, викопав свіжий труп на кладовищі для бідних і переніс його у занедбаний будинок на фермі за Медоу-Хілл.

Я був поруч із ним під час тієї знаменної події, я бачив, як він вколов у мертву вену еліксир, який, на його думку, мав повертати мерців до життя, реанімуючи фізіологічні і хімічні процеси. Це закінчилося жахливо — хоча пережите нами тоді страхітливе марення ми приписали перевтомі і надмірному збудженню. Вест так і не зміг позбутися божевільного відчуття, що за ним повсякчас стежать. Труп був недостатньо свіжим; очевидно, що для відновлення у ньому нормального розумового процесу тіло має бути ще геть незіпсоване; тієї ночі пожежа у покинутій будівлі перешкодила нам поховати труп. Було б краще, якби ми напевне знали, що він лежить у могилі.

Після цього випадку Вест на певний час облишив свої дослідження, але потім вроджений ентузіазм взяв у ньому гору, і він знову почав війну з керівництвом факультету, домагаючись права користуватися університетською операційною для проведення вівісекції, а також отримувати свіжі трупи — все для роботи, яку він вважав неймовірно важливою. Проте всі його