Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1 - Говард Лавкрафт

не з бідняцького кладовища. Домінантний дух пуританства у Болтоні поставив під заборону такий спорт, як бокс — утім, зі звичним результатом. Таємні, погано організовані бої між робітниками фабрики були звичною справою, в якій хіба зрідка брали участь і другосортні професіонали. Тієї ночі проводився саме один із таких матчів; зрозуміло, з катастрофічними наслідками, тож до нас поночі заявилися двоє до півсмерті переляканих поляків, які, запинаючись, почали пошепки вмовляти нас таємно взятися за безнадійно складну справу. Ми пішли за ними до покинутої клуні, де поріділий натовп переляканих іноземців обступив безмовне чорне тіло посеред підлоги.

Матч відбувався між Кідом О’Браяном — незграбним молодиком з не по-ірландському гачкуватим носом, який зараз дрижав з переляку, і Баком Робінсоном, «Гарлемським Сажотрусом». Негр лежав у нокауті, а поверхове обстеження показало, що, скоріш за все, він залишиться там навіки. Він був гидким горилоподібним мужланом з неприродно довгими руками, які мені хотілося назвати передніми лапами, і обличчям, що навіювало думки про заборонені таємниці Конґо і гуркіт тамтамів під лячним Місяцем. Мабуть, за життя тіло виглядало навіть гірше, але у світі є багато потворних речей. Над всією цією жалюгідною юрбою витав страх, хоча ніхто з них і гадки не мав, яке законне покарання загрожує їм, якщо усе викриється; тож вони були безмежно вдячні, коли, попри мої слабкі заперечення, Вест запропонував їм тихо позбутися тіла — звісно, з добре відомих мені причин.

Місяць ясно світив на безсніжний краєвид, але ми одягли тіло і порожніми вуличками і полями притягли його додому на своїх плечах, як уже робили однієї жахливої ночі у Аркхемі. Ми підійшли до будинку з боку поля, минули двір, затягли наш екземпляр через задні двері, спустили вниз сходами і підготували для вже звичного експерименту. Наш страх поліції був надміру великим, хоч ми й розрахували мандрівку за часом, щоб уникнути одиничних патрулів на вулицях.

Результат нас цілковито розчарував. Хай би як виглядав наш трофей, він ніяк не реагував на жоден розчин, який ми впорскували в його чорну руку; втім, ці розчини були приготовлені лише для експериментів над білими. Тож, коли надворі почав небезпечно зоріти світанок, ми вчинили з ним так само, як і з усіма до нього, — відтягли тіло через поле до лісового клину біля кладовища і поховали у могилі, настільки годящій, наскільки нам це дозволила мерзла земля. Могила була неглибока, але нічим не гірша від могили попереднього зразка — того тіла, що було підвелося і крикнуло. У світлі наших потаємних ліхтарів ми дбайливо прикрили могилу листям і всохлою лозою, певні того, що поліція ніколи не знайде її у настільки темному і густому лісі.

Наступного дня я ще більше остерігався поліції, бо один із пацієнтів приніс чутки про підозри щодо бійки і смерті. У Веста ж тоді були ще й інші причини хвилюватися, бо того ранку його викликали до пацієнтки і все закінчилося просто жахливо. Одна італійка билася в істериці, бо в неї зникла дитина — маля років п’яти, яке рано-вранці пішло гуляти і не з’явилося навіть на вечерю. Справа виглядала ще тривожнішою, оскільки в жінки вже почали проявлятися небезпечні симптоми, особливо, зважаючи на її вроджену ваду серця. Це була цілком безглузда істерія, бо хлопчик не раз тікав і раніше; річ у тому, що італійські селяни вкрай забобонні, а зловісні знамення, здається, тривожили цю жінку чи не більше, ніж факти. Близько сьомої вечора вона померла, а її несамовитий чоловік ледь не вбив Веста, якого він запекло звинувачував у тому, що той не зберіг життя його дружині. Коли він дістав стилет, його друзі стримали шаленця, а Вест пішов геть під його нелюдські крики, прокльони і клятви помститися. Здавалося, у своїй одержимості цей чоловік геть забув про дитину, яка все ще була невідомо де, хоча надворі уже споночіло. Зринали якісь балачки про пошуки у лісі, але більшість друзів родини були надто заклопотані мертвою жінкою та її чоловіком, який продовжував лементувати. Загалом того дня Веста опосіла просто неймовірна нервова напруга. Думки про поліцію і скаженого італійця були однаково гнітючими.

Близько одинадцятої ми пішли спочивати, але я спав неспокійно. У Болтоні, як для такого маленького містечка, було на диво багато поліції, і я не міг не боятися колотнечі, яка б неминуче здійнялася, якби раптово розкрилася наша нічна пригода. Це могло означати кінець нашої тутешньої роботи і, ймовірно, ув’язнення для нас із Вестом. Мені не подобалися чутки про бій, що гуляли довкола. Уже після того, як годинник вибив третю, мені в очі почав світити Місяць, але, полінувавшись встати і затягти штори, я просто відвернувся. Тоді почувся неперервний стукіт у задні двері.

Я спокійно лежав, дрімаючи, аж доки не почув, як Вест гупає у мої двері. Він був одягнений у піжаму і капці, в руках тримав револьвер і електричний ліхтарик. Побачивши зброю, я здогадався, що він радше остерігався скаженого італійця, аніж поліції.

— Нам краще вийти обом, — прошепотів він. — Не відповідати зовсім — це не вихід, адже там може бути й пацієнт — один із тих ідіотів, що вічно стукають у задні двері.

Тож ми обоє навшпиньки спустилися сходами, відчуваючи страх, частково виправданий, а частково на кшталт того, який зароджується в душі лише у досвітні години. Стукіт не припинявся, а лише посилювався. Коли ми наблизились до дверей, я обережно відсунув засув і широко їх відчинив — місяць заструменів своїм викривальним сяйвом, вимальовуючи на порозі силует, і тоді Вест зробив дивну річ. Не зважаючи на очевидну небезпеку привернути увагу і накликати на наші голови те саме поліцейське розслідування, якого ми так боялися, — хоча від цього ми, на щастя, були добре убезпечені відносною віддаленістю нашого котеджу, — мій друг раптово і без потреби випустив всі шість куль у нашого нічного гостя.

Річ у тім, що це не був ані італієць, ані поліцейський. Страхітливо вивищуючись на тлі яскравого місяця, накарачках бовваніло не бачене ніде, окрім нічних жахіть, велетенське безформне щось — чорнильно-чорна, вкрита вологою землею, листям і шматками виноградної лози, залита запеченою кров’ю з’ява зі склистими очима; у блискучих зубах воно тримало блідий продовгуватий предмет — маленьку дитячу руку.

IV. Крик мерця

Саме крик мерця загострив і поглибив мій жах перед доктором Гербертом Вестом, який мене непокоїв останні роки нашого товаришування. Природно, що така річ, як крики мертвої людини, викликає жах, бо вочевидь у цьому немає нічого звичного чи нормального; але я вже звик до таких речей, тому і в цьому випадку постраждав лише через надзвичайні обставини. І, як я вже зауважував, я боявся не самого мерця.

Герберт Вест, чиїм спільником і помічником я був, поширював свої наукові зацікавлення далеко за межі буденності сільського лікаря. Саме тому, налагодивши практику у Болтоні, ми обрали відлюдний будинок біля бідняцького цвинтаря. Коротко і прямо кажучи, єдиним і всепоглинаючим інтересом Герберта були таємні дослідження феномену життя та смерті, скеровані на реанімацію мертвих шляхом ін’єкції певних збудливих розчинів. Для цих моторошних експериментів необхідно було мати постійне джерело дуже свіжих людських тіл; дуже свіжих, оскільки навіть найменший розклад безнадійно пошкоджував структуру мозку, і саме людських, бо ми