Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1 - Говард Лавкрафт

померлої людини; така робота вимагає величезної кількості свіжих трупів, а тому передбачає найнеприродніші дії. І все ж результати деяких експериментів просто вражали — потворні маси плоті, які вже були мертві і яких Вест повернув до сліпого, безмозкого, гидотного існування. Такими зазвичай були результати, бо для того, щоб знову пробудити розум, необхідно бездоганно свіжі екземпляри, щоб навіть початкова стадія розкладу не встигла зачепити чутливих клітин мозку.

Саме потреба у свіжих трупах і спричинила Вестове моральне падіння. Їх було важко дістати, тож одного жахливого дня він здобув свій екземпляр, ще коли той був живий і сповнений сил. Боротьба, голка — і от потужний алкалоїд перетворив його на дуже свіжий труп, на короткий і пам’ятний момент наш експеримент цілком вдався; після нього душа Веста стала спустошеною та огрубілою, відтоді його важкий погляд зі страхітливим розрахунком, ніби оцінюючи, часом зупинявся на людях з особливо чутливим мозком або у чудовому фізичному стані. Наприкінці я сам став боятися Веста, бо він і на мене почав так зиркати. Здається, люди не помічали цих поглядів, але вони зауважували мій страх; після його зникнення цей страх став підставою для деяких абсурдних і забобонних припущень.

Насправді ж Вест боявся ще більше, ніж я; через свої гидотні досліди він мусив провадити життя відлюдька і здригатись від кожної тіні. Зокрема, він боявся поліції; але частіше його страх був значно глибший і потаємніший і стосувався він тих неймовірних речей, які сам Вест пробудив до моторошного життя і смерті яких він так і не побачив. Зазвичай він закінчував свої експерименти револьверним пострілом, але кілька разів він не встиг це зробити. Так, був наш перший екземпляр, який потім зоставив на своїй розритій могилі сліди пазурів. Було ще тіло аркхемського професора, який, перш ніж його впіймали, встиг побути канібалом і якого невпізнаним запроторили до Зефтонської божевільні, де він шістнадцять років бився головою об стіни. Важко було говорити з певністю про більшість інших зразків, які, можливо, вціліли — останніми роками Вестові наукові поривання виродились у нездорову і фантастичну манію, і всю свою неабияку майстерність він скерував на реанімацію не цілих людських тіл, а відокремлених частин, які він іноді сполучав із нелюдським органічним матеріалом. До моменту його зникнення це вже переступило всі межі у своїй гидотності; я не можу навіть у загальних рисах писати про більшість його експериментів. Велика Війна, на якій ми обоє відслужили хірургами, лише підсилила цю Вестову схильність.

Коли я кажу, що страх Веста перед власними піддослідними був доволі невизначений, то маю на увазі, зокрема, складну природу цього почуття. Частково воно походило з усвідомлення самого факту існування створених ним безіменних монстрів, інша ж частина його була породжена розумінням суто фізичної небезпеки, яку вони за певних умов могли становити для нього. Зникнення почвар лише поглиблювало увесь жах ситуації — Вест знав точне місцезнаходження лише одного, замкненого у божевільні. Тоді прийшов іще невловиміший страх — химерне відчуття, яке стало наслідком одного незвичайного експерименту, проведеного у розташуванні канадської армії 1915 року. Просто у розпал жорстокого бою Вест реанімував майора сера Еріка Морланда Клафема-Лі, офіцера запасу, свого друга і колегу, який знав про його досліди і здатен був їх повторити. Вест відтяв йому майже відірвану вибухом голову, щоб мати можливість вивчати ознаки квазірозумного життя у позбавленому голови тілі. Наш експеримент увінчався успіхом за мить до того, як будівлю, в якій містилася Вестова лабораторія, зруйнував залп німецької артилерії. Тіло поводилось осмислено; але, що було найнеймовірніше, ми обоє були цілком упевнені, що чули усвідомлені звуки, джерелом яких була відтята голова, що лежала в чані у темному кутку лабораторії. Артилерія нас пощадила, але Вест ніколи не мав бажаної упевненості стосовно того, що тоді вціліли лише ми удвох. Іноді він висловлював моторошні припущення про те, чим може займатися обезголовлений лікар, здатний воскрешати мертвих.

Останнім Вестовим помешканням був розкішний і досить елегантний будинок, з вікнами, що виходили на один із найстаріших цвинтарів Бостона. Він обрав саме це місце суто із символічних і естетичних міркувань, оскільки більшість поховань на ньому належали до колоніального періоду, а тому мало цікавили науковця, що шукав якнайсвіжіші тіла. Лабораторія була обладнана у глибокому підвалі, таємно збудованому іноземними робітниками: в ній стояв великий інсенератор, для того щоб таємно позбуватися тіл, їх фрагментів і штучних пародій на тіла, які зоставалися після жахливих експериментів і блюзнірських розваг власника будинку. Копаючи підвал, робітники наткнулися на дуже давній підземний хід, поза сумнівом, сполучений зі старим цвинтарем, але надто глибокий, щоб тягтися до будь-якої відомої гробниці. Після обрахунків Вест вирішив, що він веде до потаємної кімнати під склепом Авіріллів, останнє поховання в якому датувалося ще 1768 роком. Я був із ним, коли він вивчав вкриті селітрою вологі стіни, що оголювалися під лопатами і кайлами робітників, і готувався до похмурого захвату, який завжди супроводжує відкриття замогильних таємниць; але оце вперше в житті переляк Веста взяв гору над природною цікавістю: наказавши залишити вхід недоторканим і затинькувати стіну, він продемонстрував все наростаючий переляк. Все так і лишалося аж до тієї жахливої ночі — просто собі частиною стіни пекельної лабораторії. Я вже згадував про погіршення стану Веста, але мушу зауважити, що це була суто психологічна, непомітна ззовні криза. На позір він аж до кінця залишався таким самим — спокійним, холодним, худорлявим чоловіком із солом’яним волоссям, блакитними очима, що ховалися за скельцями окулярів, і на диво молодим виглядом, на який, здається, зовсім не вплинули страхи і роки. Він здавався спокійним, навіть коли думав про ту розриту пазурами могилу і озирався через плече; навіть коли думав про ту кровожерну істоту, що гризла і смикала зефтонські ґрати.

Гербертів кінець настав одного дня, коли ми сиділи в кабінеті і Вест постійно перебігав зацікавленим поглядом із газети на мене. Його увагу привернув дивний заголовок, і здавалося, ніби крізь усі шістнадцять років до нього простяглися безіменні пазурі. У Зефтонській божевільні, яка була за п’ятдесят миль звідси, трапилося щось жахливе і неймовірне, щось, що стривожило околиці і збило з пантелику поліцію. У досвітній час кілька мовчазних постатей увійшли до приміщення, і їхній проводир розбудив персонал. Це був загрозливого вигляду чоловік у військовому однострої, він говорив, не розтуляючи губ, і, здавалося, його голос, як у черевомовця, йшов із великої чорної коробки, яку він тримав у руках. Його позбавлене будь-якого виразу обличчя було неймовірно вродливим, а все ж коли чоловік вийшов на світло, воно шокувало наглядача — то було воскове обличчя з очима із кольорового скла. Мабуть, цього чоловіка спіткало якесь невідоме лихо. За ним невідступно слідував величезний чолов’яга — огидна туша із бичачим обличчям, наполовину з’їденим якоюсь незнаною недугою. Проводир цієї процесії попросив у персоналу ключ від камери з тією потворою-людожером, якого їм привезли з Аркхема шістнадцять років тому; отримавши відмову, подав знак, за яким почалося жорстоке побоїще. Його супутники били, терзали і гризли всіх, хто не встиг утекти; загинуло четверо наглядачів, і монстра, зрештою, випустили. Жертви, які, не впадаючи в істерику, змогли