Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1 - Говард Лавкрафт

Минуло небагато часу, перш ніж я помітив, що ця спроба не буде цілковитим провалом. Легкий рум’янець торкнувся щік, до цього крейдяно-білих, і поступово розлився усім обличчям, вкритим надзвичайно густою русявою щетиною. Вест, який тримав руку на пульсі лівого зап’ястка, раптом поважно кивнув, і майже одночасно легенька паволока вкрила притулене до рота трупа дзеркальце. Після цього тілом пробігла слабка судома, ми почули слабке дихання і побачили, як здіймається і опускається грудна клітка. Я дивився на заплющені повіки і, здається, помітив, як вони тремтять. Повіки розплющились, з-під них зблиснули очі: сірі, спокійні і живі, але все ще без іскри розуму чи хоча б здивування.

Спонукуваний якимись фантастичними химерами, я нашіптував запитання у вуха, що поволі рожевіли; запитання про інші світи, видива яких ще могли чаїтися в його мозку. Пізніший жах стер їх з моєї пам’яті, але, пригадується, останнє запитання звучало так: «Де ви були?» Не певен, відповідав він мені чи ні, бо жоден звук не зірвався з його ідеальної форми рота, але я переконаний, що тієї миті я чітко бачив, як губи, що безгучно ворушилися, формували склади, які я розібрав як «оце щойно», якщо тільки ця фраза мала якийсь сенс чи вагу. Як я вже зауважив, тієї миті мене переповнювала гордість від усвідомлення того, що ми досягли нашої великої мети; вперше реанімований труп чітко промовив наділені явним змістом усвідомлені слова. Наступної хвилини я вже не сумнівався у нашому тріумфі, не сумнівався, що розчин таки виконав, принаймні тимчасово, своє остаточне призначення — відновлювати життя у мертвих. Але в цьому тріумфі до мене прийшов і найгірший з усіх жахів — жах не від того, що істота заговорила, а жах перед вчинком, свідком якого мені довелося стати, і жах перед людиною, з якою я пов’язав свою професійну долю.

Річ у тім, що наше зовсім свіже тіло, скорчившись від цілковитого і жахливого самоусвідомлення, з розширеними від останніх прижиттєвих спогадів очима, розмахуючи навсібіч руками, немов у битві не на життя, а на смерть, перш ніж провалитися у друге і остаточне забуття, з якого вже не повернутись, видало крик, який вічно лунатиме у моєму зболеному мозку:

— Допоможіть! Відвали, ти, чортова патлата тварюко, забери від мене цю прокляту голку!

V. Жах із тіней

На бойовищах Великої Війни[62] багато людей спізнали жахливі речі, про які ніколи не згадувалось у пресі. Деякі з цих речей змушують мене мліти, деякі викликають спустошливі нудотні спазми, а інші змушують тремтіти і озиратися назад, у темряву; але навіть найгірші з них тьмяніють перед наймоторошнішою річчю з усіх — вражаючим, неприродним, неймовірним жахом із тіней.

У 1915 році я був військовим лікарем у чині молодшого лейтенанта у складі канадського полку у Фландрії, один із багатьох американців, які випередили уряд у цій велетенській битві.[63] Я пішов до війська не з власної ініціативи, а скоріше, цілком природно вслід за людиною, якій я був за невідступного помічника — відомим у Бостоні фахівцем з хірургії доктором Гербертом Вестом. Доктор Вест сам шукав шансу попрацювати хірургом на великій війні, тож коли трапилась нагода туди потрапити, він, майже проти моєї волі, потягнув за собою і мене. У мене були б свої причини для радощів, якби війні довелося нас розлучити; причини, через які мене все більше обтяжували моя медична практика і товариство Веста; але коли він вирушив до Оттави і завдяки університетським зв’язкам отримав на комісії звання майора, я не міг опиратися його владній наполегливості у питанні мого супроводу як його незмінного асистента.

Коли я кажу, що доктор Вест шукав можливості працювати на полі битви, я не маю на увазі, що він був від природи спраглий війни або переймався порятунком цивілізації. Холодна розумна машина — от хто він був; сухорлявий, білявий, блакитноокий чоловічок в окулярах; гадаю, подумки він підсміювався з моїх раптових сплесків завзяття і люті на вимушений нейтралітет. Втім, було дещо, що він прагнув отримати в охопленій боями Фландрії; і щоб досягти цього, він погодився одягти військовий однострій. Мало хто хотів від війни того, що й він, пов’язаного зі специфічною галуззю медицини, якою він потаємно займався і в якій досяг неймовірних, а де в чому і жахливих успіхів. Він хотів не більше і не менше, як безкінечного джерела отримання щойно вбитих людей із різними ступенями каліцтва.

Герберт Вест потребував свіжих тіл, бо справою його життя була реанімація мерців. Звісно, модна клієнтура, яка після приїзду до Бостона швидко створила йому репутацію, нічого не знала про цю його діяльність; зате я добре знав про неї, його щирий друг і єдиний помічник ще із давніх часів у медичному інституті Міскатонікського університету у Аркхемі. То було в ті університетські роки, коли ми тільки починали наші жахливі експерименти, спершу на маленьких тваринках, а тоді і на здобутих правдами і неправдами людських трупах. Він впорскував свій розчин у вени мерцям, і, якщо вони були достатньо свіжими, вони на нього реагували. Значно більшою проблемою для нього став підбір правильної формули, бо, як виявилося, кожен організм потребував цілком специфічного стимулювання. Коли він згадував про свої часткові невдачі, його охоплював жах від безіменних почвар, що поставали внаслідок використання недосконалих розчинів чи недостатньо свіжих тіл. Деякі з них і досі ще були живі — один сидів у божевільні, а інший зник, і Вест увесь тремтів, коли думав про можливу, хай навіть малоймовірну, зустріч із ним.

З часом Вест зрозумів, що основною запорукою успішного досліду є цілковита свіжість, і вдався до таких жахливих і неприродних методів, як викрадання тіл. У коледжі, та і впродовж перших років нашої медичної практики у промисловому містечку Болтон, моє ставлення до нього можна назвати абсолютним захопленням, але що зухвалішими ставали його методи, то більший мене охоплював жах. Мені не подобалось, як він став дивитися на живих здорових людей; а тоді був жахливий експеримент у підвальній лабораторії, коли я зрозумів, що піддослідний був іще живий, коли потрапив Вестові до рук. То було вперше, коли він спромігся відродити крихту раціонального мислення у трупа; цей його успіх, здобутий настільки дорогою ціною, остаточно зачерствив його.

Я не наважуюсь говорити про його методи наступних п’яти років. Мене біля нього утримувало сильне відчуття страху, а ще хіба те, що я був очевидцем речей, які неможливо описати жодною людською мовою. Поступово я став вважати самого Герберта Веста значно страшнішим за будь-які його вчинки, відколи мені відкрилося, що його колись цілком нормальне наукове прагнення продовжити людське життя непомітно виродилося у значно гидотнішу, кровожерну зацікавленість і таємну любов до макабричних переживань. Його інтерес став пекельною, збоченою пристрастю до огидно неприродних речей; він спокійно спостерігав за рукотворними почварами, які б у найврівноваженішої людини викликали смертельний переляк і огиду; за блідою маскою інтелекту ховався витончений Бодлер[64] медичних експериментів — стомлений Елагабал[65] могил.

Він незворушно протистояв небезпекам; так само холоднокровно він коїв злочини.