Мер сидить на смерті - Андрій Процайло

— Ви годуєте птахів, Любочко?.. — здивувалася пані Орися.

— Так. Щодня.

— Чому?..

— Біля них я відчуваю, що вмію літати...

Пані Орися стала замріяною. Помолодшала, посвіжішала, зморшок на обличчі поменшало і суворості...

— Я теж колись годувала голубів. Хотіла літати... — Борис від дивовижі похлинувся кавою. — Поки не зрозуміла, що я людина, тобто фізична оболонка. А призначення фізичної оболонки — плазувати... Тоді я вдарилася в науку, щоб те плазування зробити трохи комфортнішим...

— І що, вийшло? — запитав син.

— Не вийшло. На жаль. Але принаймні я зайнята. І побачила багато світу. Хоча дало мені все це всього-на-всього нічого... — Матуся стрепенулася, як та покалічена пташка, що забула про перебите крило і прагла злетіти. — Досить сентиментів... Бо ви спішите... Бачу, як Борис нервово смикається на табуреті... І я маю справу одну... Подрузі юності зле... Хоче, щоб я з нею сходила до собору Юра... Видно, гріхи допекли... Казала я їй, що вершина — ілюзія... Коли ти на вершині — ти суцільна самотність. А вона, наївна, думала, що до вершини люди будуть тягнутися, поклонятися...

— А як насправді?.. — поцікавилась Люба.

— Вершині лише плескають в долоні і брешуть. І все... — Пані Орися повагом підвелася зі стільця. Виглядала якоюсь радісно-сумною. — Кава дивовижна, Любочко. Дякую...

Замість сказати «на здоров'я» дівчина з надією вдивлялася в жінку, яка шукала щастя в науці.

— Щось не так, дівчино?.. — запитала матуся. Вона знову стала суворим науковцем.

— У нас проблеми... — промимрила Люба. — Допоможіть нам, пані Орисю!..

Матуся присіла.

— Я так і відчувала... Що сталося?..

— Голуби з проспекту зникли. Вже другий день. Жоден птах не прилітає... Чому?..

Пані Орися полегшено випустила з грудей схвильоване повітря.

— І це все?.. — здивувалася. — Господи, діти, не розумію: ви святі чи божевільні?..

— У тебе, матусю, є версії?.. — втрутився Борис, аби перервати монолог матері про «святість та божевілля».

— Чи в мене є версії?.. — Пані Орися звела очі до стелі, наче визирала там Бога. — Та в мене є переконання!.. Просто так птахи не знімаються з насиджених місць. Тим паче, коли їх там годують. «Принцип аеропорту» — моя відповідь.

— Поясніть, — попросила Люба. А Борис випустив з руки горнятко. Воно впало, розбилося, а кавова гуща намалювала на підлозі пташку.

— Бачу, мій син здогадався. — Матуся теж вгледіла в кавовій гущі птаха.

— Електромагнітні коливання!.. — випалив Борис.

— Так. У якомусь шкідливому для птахів діапазоні частот. Від таких коливань птахи почувають себе некомфортно: вони можуть сліпнути, може підвищуватись температура їхнього тіла, ще там щось... Електромагнітні коливання можуть викликати у птахів навіть страх... У них з'являється відчуття, що поблизу хижак... Як я вже казала, пристрої на основі електромагнітних коливань застосовують в аеропортах, щоб запобігти, самі розумієте, аваріям...

— Але кому потрібно виганяти птахів з проспекту Свободи? — дивувалася дівчина.

Пані Орися всміхнулася. Це наївне дівча їй усе більше починало подобатись. Може, не стане таким черствим, як вона?.. Хоча б біля напакованого енциклопедіями Бориса?..

— Міська влада, приміром. Щоб голуби не запаскуджували проспект...

— А як мені голубів тепер повернути? — Люба ледь стримувала сльози.

— Ніяк. Вони самі прилетять, коли відчують безпеку. Тобто коли хтось припинить подачу згубних для них коливань... — Пані Орися глянула на годинника. — Все, я побігла!.. — вигукнула вона. — Треба одягтись по-людськи до церкви... А вам, молоді люди, я би порадила й надалі годувати голубів!.. Там, де вони є!.. Бо не одним проспектом Свободи Львів багатий!.. — А вже в дверях додала молодим людям клаптик «оптимізму»: — Хоча літати ви все одно не будете!.. — І зачинила двері. Знову відчинила. Просунула свою голову. — Хоча... — На цей раз матусин сумнів був оптимістичний без лапок. Зникла. Знову з'явилася. — Хоча, якби ви були ангелами, голуби вас самі знайшли б... Але ви грішні, як саме життя... І в цьому великий парадокс... — зареготала, як у фільмах жахів регоче темне, як смола, запавутинене горище...

Безрукий виглянув у вікно. Не так упізнав двірничку, як відчув. Вона замість мести спрямувала свого держака на будинок і слухала музику. Так ловила мелодію в навушниках, наче диригент, що вишукує фальш. Сучасна бабуся, нічого заперечити... Лев відчинив вікно, помахав рукою. Двірничка його не зауважила.

— Агов, бабусю! — крикнув Безрукий. — Метіть!..

Двірничка мимовільно підвела голову. Видно, музика у навушниках і жива збіглися, чим збили слухачку з пантелику. Вона здерла з вух слухавки і сховалася за смітниковими контейнерами.

Лев, не довго думаючи, вибрався на горище, звідтам виліз на дах і пожежною драбиною спустився у виноградні зарості за спиною будинку. Всюдисуща пані Стефа визирнула з вікна.

— Що сталося, Левчику?.. — крикнула до нього.