Мер сидить на смерті - Андрій Процайло

— Ч-чому?..

— Тому що закінчується на «у»!.. — відрубав Безрукий. — Помовч!.. Уже недовго... Гаразд?..

Таксист не відповів, бо перетворився на мумію.

День будній, тому люду було малувато. Середа, дорослі на роботі, студенти на парах, діти у школах... Неквапно до церкви йшли бабусі з дідусями, молоденькі матусі з малюками... І ще трохи зневірених — різних вікових категорій, щоб чогось собі випросити в Бога... Не відаючи, що без віри Бог на них навіть не гляне... Бо якщо в душі немає зерна, зародку, що тоді Господь може виростити?.. Бог хоча і всесильний, але найперше — мудрий... Допомагати радий, але жити замість когось не хоче... Йому своїх проблем вистачає...

Саме в мить, коли таксист перетворився на мумію, під'їхало авто мера. За ним, наче хвіст, диркав вантажний мікроавтобус, який довго вовтузився на вузькому тротуарі, сіпаючись то вперед, то назад, виконуючи команди якогось крикливого чоловічка у костюмі. Нарешті водієві мікроавтобуса набридло бути бевзем, він перестав реагувати на чоловічкові «трошки вперед», «трошки назад», посигналив йому, щоб відступив, і за декілька секунд поставив машину задом до воріт. Костюм з краваткою скаженів. Бо мети було досягнуто не завдяки його впливовому втручанню. Скоріше наперекір втручанню...

— Привезли скульптуру... — мовила дівчина.

— Схоже... — Безрукий був сама зосередженість. Думав. Якусь мить заметушився й ухопився за ручку дверей. Але не відчинив. Передумав. Чим дуже засмутив таксиста. — Сходи, Любочко, на «територію», подивися, що там діється... Можеш?..

— Я боюся... — відповіла дівчина. — І не знаю чому... Здається, мною хтось керує...

— А я, дитино, не можу... — Більш переконливого погляду дівчина ще не бачила. — Так що в тебе перевага... Страх треба перемогти, бо будеш виглядати так от... — Лев кивнув на завмерлого таксиста... — Хочеш?..

— Ні...

— Тоді йди... Мене цікавить усе... Кожна дрібничка... Ти знаєш, про що я?..

— Знаю. — Дівчина поправила зачіску, для впевненості набрала повні легені повітря і вийшла.

«Чого боятися йти до церкви?.. — гадав таксист. — Ага!..» — дійшло до нього, і молодик умить спітнів. Пацьорки поту на обличчі таксиста насторожили Лева. Він здогадався, що в голові чоловіка зародився відчай. А відчай — то такий шизофренік, якого в білий день із свічкою не знайдеш у жодній божевільні.

Лев знову глянув на годинник. Стрілка рухалася. А час наче завмер... На мить. Бо його розбурхав таксист.

— У соборі Святого Юра теракт!.. — прокричав він у свою рацію. Більше не встиг. Тіло зм'якло, стало таким, як у котяри, що у блаженстві спить на печі. Через декілька секунд, коли таксист захарчав, Безрукий зняв з його шиї руку.

«Ще ментів бракувало...» — подумав Лев, кинув на переднє сидіння гроші за проїзд і вийшов з машини. Повернувся, докинув ще дві купюри. За моральну шкоду...

Безрукий сховався за товстою старою липою. Спостерігав. Нічого підозрілого. І це найбільше лякало. З головних воріт собору вийшла Люба. Попрямувала до таксі. Лев її гукнув. Дівчина теж шмигнула за липу...

— Що там?.. — запитав Лев.

— Скульптура Юрія Змієборця, який сидить на леві, цікава... — почала Люба. — Ще такого поєднання я не бачила... Поставили її на масивний дерев'яний стіл, застелений вишитою скатертиною... Як на п'єдестал...

— Де?.. — Враження від скульптури Лева не цікавило — зараз йому було не до мистецтва.

— На подвір'ї. Під сходами. Якраз навпроти входу в собор. Троє чоловіків її охороняють. Цікавих не підпускають. На прохання туристів сфотографуватися відповідають, що потім. Після освячення...

— Де мер?..

— У соборі...

— Молиться?..

— Не знаю, що він там робить... Напевно... — відповіла дівчина. — Я бачила, як він туди заходив. Сама у храмі не була... А що, треба було зайти?..

— Ні... — відповів Лев і поцікавився: — наших «друзів» не видно?..

— Не бачила...

— По ідеї, правильно... Їх тут треба визирати...

Люба виказала здивування, яке помітив би навіть сліпий. «Чому?..» — як плакат, висіло між її чарівними брівками.

— Молодець, — дипломатично втік від відповіді Лев. — Ти перемогла страх, — похвалив Любу. І... завмер.

Бо з-під світлофора, який пильнував вулицю Шептицьких, вискочив Борис, а за ним — найрідніша в світі жінка, яка пхала поперед себе візочка з найріднішою в світі донечкою!..

— Дякую тобі, Господи, — прошепотів Лев. — І будь ласка, зглянься ще трошки... Крапельку...

Безрукий зірвався, як пес з ланцюга, і помчав назустріч своїм безцінним дівчаткам. Люба бігла за ним. Лев приземлився перед візочком, обцілував щасливу Ганнусю, що тягнулася до татка, наче до пряника, пригорнув до себе Марі, поручкався з Борисом, який виглядав, як полководець, що повернувся з перемогою додому... І ще краєм ока Безрукий комусь підморгнув, наївно думаючи, що цього ніхто не побачив...

— Як ви?.. — запитав турботливо.

Марі не відповіла, лише знизала плечима і обпалила чоловіка таким вогнем, що той ледь не спалахнув. Це мало означати: ти, як завжди, нестерпно-незбагненний; коли все закінчиться, заробиш від мене по повній програмі і ще з надлишком; аби на майбутнє знав: перш ніж щось робити —