Мер сидить на смерті - Андрій Процайло

Люба почала молитися...

Вилиці смикалися на обличчі Безрукого, як ужалені. А очі застигли на статуї Свободи, що спокійно собі обнімала чоловіків на будинку музею етнографії. «З'явися, з'явися, з'явися...» — безперестанку навіював голубові Лев. Але птах не з'являвся...

Люба боялася заговорити до Лева, такий він був страшний. Не чоловік, а незбагненний звір, від якого не знаєш, чого чекати... Але стрілка годинника змушувала.

— Через півгодини... перша... — вичавила із себе голосом, якого ще ніколи не чула.

Безрукий стрепенувся. Ожив моментально. Вилиці втихомирились. Обличчя стало рішучим, диким якимось, але вже не злим. Він витяг із кишені мобільного. Трубка зразу відповіла хрипучим: «Слухаю».

— Собор! — скомандував Лев трубці. Глянув на дівчину. Поплескав її по плечу, підбадьорюючи. — Ну що, помчали!..— вхопив Любу за руку і під сигнали отетерілих машин погнав через дорогу. Напролом. Як танк. Не реагуючи ні на що і ні на кого. Бо мав мету!.. Яка через декілька хвилин може щезнути. Разом зі Львовом. І тоді розлюченим водіям і перехожим, що обурювалися нахабністю безцеремонної парочки, взагалі не буде кого проклинати... Бо згинуть усі до бісової матері!..

А поки... Треба летіти! До собору! Замість птаха... А там — буде видно... Або дуже, дуже темно...

Лев давно не відчував такого припливу адреналіну. Думки стали чистими, як джерельна вода. З голови зникла будь-яка каламуть. Зір, слух і нюх загострилися. Чуючи небезпеку, об'єдналися, розчинили Безрукого у цілому світові і водночас дали йому над світом повну владу.

На тротуарі стояло нахабне таксі. За ним утворився затор із людей, які по одному протискувалися між авто і стіною будинку. Хто спішив — лаявся. Геть знервовані — штовхалися. Безрукий зухвало відкрив задні дверці з боку водія, упхав на сидіння Любу, за нею гепнувся сам. Машину струсонуло.

— До собору Юра... — наказав Безрукий і через поспішність так грюкнув дверима, що між передніми сидіннями з'явилася агресивна мордяка водія з готовим до удару кулаком.

— Я зайнятий... — просичав таксист, але вчасно побачив наструнченого велетня. Вирішив не бити... Стримався, бо зметикував, що й сам може отримати. — Вимітайтесь!.. — усе ж несамовито гаркнув він. Чим дуже недооцінив пасажира. Бо, зважаючи на розбурханий стан, у якому кипів Безрукий, не те що гаркнути «Вимітайтесь!», а навіть ввічливо попросити: «Вийдіть, будь ласка» було величезною помилкою.

Коли таксист захарчав, схоплений за горло клешнею Безрукого, Люба з переляку зойкнула і затулилася долонями. Думала, таксистові гаплик...

— Не бійся... — заспокоїв дівчину Лев. — Прищеплення ввічливості через перекриття кисню — дуже делікатна процедура. До неї я ставлюся з ювелірною точністю... То як, їдемо?.. — звернувся він до банькатих очей у дзеркалі заднього виду. Очі всіма можливими кліпаннями відповіли ствердно — Чудово... — Безрукий відпустив шию і погладив молодика по чубові. — Тоді вперед...

Таксист важко дихав, тремтів, кашляв і заводив авто одночасно. Виходив увесь цей «мікс» у нього не вельми красиво, зате швидко... Рушив, як підірваний, ледь не зачепив бабусю, що човгала собі дорогою спокійна, наче вічність. Вибачливо всміхнулась таксистові, не спішила, життя навчило стареньку поважати мить, що в будь-який момент може обірватися...

Авто минуло площу Григоренка з Юрієм Змієборцем, який на здибленому коні встромив списа у пащеку закарлюченого змія, аби вберегти світ від диявола. Цей цікавий пам'ятник львів'яни присвятили правоохоронцям, які загинули під час виконання службових обов'язків... Лев нервово витріщився у вікно — йому здалося, що легендарний герой на коні зіскочив з постаменту і кинувся галопом за машиною... Чи водій раптово втямив, що патлатий божевільний пасажир кудись дуже спішить, чи якнайшвидше хотів його позбутися, так чи інакше, він прошмигнув на червоне світло біля головного корпусу університету Франка, біля управління залізниці обігнав два автобуси і полетів вулицею Листопадового Чину вгору, до собору Святого Юра... Де за декілька хвилин вирішуватиметься доля древнього містичного Львова і його безпорадних жителів, котрі в клопотах своїх і мріях снують вервечки безпорадного завтра, не відаючи, що над ними висить смерть... Не знав про це і таксист, хоча страх поселився у молодикові небувалий: спітнілий, моторошний, з таємничим пощипуванням у грудях...

На площі Святого Юра таксист стишив хід. Запитально глянув у дзеркало, натякаючи Безрукому, щоб сказав, де зупинити. Говорити таксист не наважився — за одне слово ледь не задушили. Навіщо?

— Зупини гак, щоб я добре бачив головний вхід до собору!.. — наказав Лев.

Таксист припаркувався перед автобусом з туристами, недбало виставивши ніс машини на проїжджу частину.

— Д-добре?.. — запитав. Безрукий кивнув. Чоловік від того посміливішав. — А я... я... жити буду?.. — раптом засумнівався він і став дуже огидним.

«Що тільки з людьми робить страх?.. — чудувався Лев. — Мускулястого самовпевненого молодика перетворює на приреченого бичка, який шкурою чує, що його ведуть на забій. Проте йде не сперечаючись. Дибає. Бо страх паралізував йому силу. Хоча якби бицюра був мудрим, то декількома помахами ріжків та копитець закинув би самовпевнених різників прямо у пекло. Щоб вічно смажились на пательні і пам'ятали, що не можна ображати бичків. Чому люди постійно бояться?..»

Лев стенув плечима.

— Звідки я знаю?.. — відповів байдужливо. — Але якщо чесно, — не факт... Тут таке твориться, — глянув на годинника, — що через декілька хвилин ми всі можемо опинитися на чортячій пательні...