Мер сидить на смерті - Андрій Процайло

Безрукий зіскочив з ліжка, нервово заходив по кімнаті.

— Все ясно, — процідив крізь зуби. — Каву будеш?

— Буду, — відказав розгублений вундеркінд. — А що ясно, Леве Львовичу?.. — запитав з острахом.

— Ясно, що нічого неясно... — вичавив із себе мляву усмішку Безрукий. — Ходімо на кухню... І розправ плечі, очкарику!.. А то виглядаєш, як знак питання. Вдарений по голові знаком оклику...

— Схоже на те... — Борис подивився в дзеркало й аж злякався себе. — У мене є ще одна новина... — додав. — Нібито приємна і водночас ні... Аж лячно, коли так думаю...

— Не тягни...

— Матуся моя приїхала з Праги... Аж на два дні! Вдома революція...

— Аякже, правильно, — іронізував Лев, — виховай собі чудо з ботанічного саду, ночами не спи, доглядай, витирай йому сопливого носа, а воно виросте і навіть не зрадіє приїзду матері. Навпаки...

— Досить, Леве Львовичу, я не нарікаю... Просто хотів сказати, що мені додому треба бігти. Показатися матусі, бо вона ціле місто на вуха поставить... Я ж як увечері втік, так вдома і не був... До всього ще й мобільника забув...

— Передзвони їй на домашній, — порадив Безрукий.

— Та де там... Відключили за несплату... Я ж ним не користувався, то навіщо?..

— М-да, чудо — воно й у Львові чудо... Тоді слухай мої інструкції... Сьогодні о тринадцятій нуль-нуль у соборі Святого Юра мер освячуватиме скульптуру лева, якого йому подарували. Все свідчить про те, що це саме той лев, у якому перебуває душа Львова. І яку хочуть викрасти наші опоненти. За допомогою змії, так?..

— Схоже, що так... — погодився Борис.

— Нам потрібно не лише не дати зміюці вполювати душу міста, ми мусимо душу Львова звільнити... А для цього за законами темряви і світла нам потрібен...

— Голуб...

— Правильно. А його немає. Тому біжи покажися мамі, потім мчи до Люби і на проспект. Шукайте птаха. Ось мій новий номер телефону. — Безрукий подав Борисові клаптик паперу з цифрами.

Вундеркінд здивувався.

— А...

— Всі дрібні запитання потім, друже. Домовились?

Юнак кивнув. Підвівся, поклав у мийку своє горнятко.

— А що будете робити ви?.. — Він глянув з підозрою на Безрукого.

— Я буду робити найнестерпніше, що тільки є на світі...

— Що?

— Чекати...

Борис вийшов на вулицю. Біля будинку розгнівана чимось двірничка так махала мітлою, що випадково заїхала задуманому вундеркіндові під ребра.

— Лазять тут усякі! — оригінально попросила вона вибачення, глипнула на юнака і миттєво відвернулася. Наче побачила не хлопченя з розумними очима, а дідька лисого.

Юнак проігнорував бабцю, уже пройшов кроків двадцять і раптом закляк на місці. Привиділось чи?.. Борис повернувся, щоб придивитись, але... двірнички не було... Юнак побіг назад, заглядаючи в кожен під'їзд. Пронишпорив околиці від смітника до смітника... Нікого, порожнеча, пустка... Сплячка... Нормальні люди ще відпочивають, блаженно посопуючи у теплих постелях... Де ж ділася ця двірничка із зміїним обличчям?.. Яке неймовірно нагадувало... Кого?.. Бориславу Болеславівну Стійку, начальницю Лева Львовича!..

«Трясця її матері!.. Вона чи галюцинації?.. Та що ж це діється з моєю головою?.. — достукувався до себе Борис. — Якщо це Борислава — проблема... Якщо не Борислава — біда... Бо тоді це означатиме, що я — не я!..»

Наздогнав трамвай «четвірку» і доїхав до Підвальної. Мчався до проспекту Свободи, 15, як за щастям... Молився, щоб побачити своїх пернатих друзів, а здибав... Любу.

Вона сиділа на змитій від гріхів минулого дня росяній лавці, затуливши обличчя долоньками, і приречено схлипувала, як маленьке дівчатко, що опинилося само на безлюдному острові... Біля її ніг стояла торбинка з харчами для голубів.

Борис присів поруч, обняв дівчину за плечі.

— Що ти тут робиш?.. — Від розчулення, напевно, хлопець не міг придумати дурнішого запитання.

— Тебе чекаю, — відповіла Люба і притулилася до Бориса.

— Ти знала, що я прийду?

— Ні. Просто кликала тебе.

Вундеркінд поцілував дівчину в носика.

— От я і тут, — заспокоїв її Борис. — А ти як?.. — поцікавився. — Як ти себе почуваєш?..

— Погано... Мені здається, що вчора я з себе виблювала душу... Тут така порожнеча, — ткнула собі в груди, — що я божеволію...

— Неправда, Любочко... — розраджував дівчину юнак. — Усе при тобі... Бо не може така краса, як ти, бути без душі!.. Клянуся, не може!.. Це суперечить усім законам всесвіту!.. Я знаю!..

Та, схоже, Люба не дуже вірила знанням свого вундеркінда. Її пекло інше.

— Чому