Мер сидить на смерті - Андрій Процайло
— Дякую, синочку!.. Привіт... Трішки підгорів натуральний борщик для тебе... Бо тобі потрібне здорове харчування... У мене помінялися плани. Післязавтра я лечу в Пекін. Там такий захід, що я відмовилася від Праги. Батько залишився... Ти радий, що матуся повернулася?.. — Та враз солодка матуся стала сердитою. Вихопила з рук ошелешеного Бориса пакет з варениками. — Ти знову за своє? Я ж тобі заборонила харчуватися напівфабрикатами!..
— Радий...
— Що радий?.. Що радий?..
— Що ти повернулася...
— Ага... А здорове харчування?.. — продовжувала вона нападати.
— Врахую... — пробубонів Борис у передчутті катування: під матусиним наглядом він мусить якось увіпхнути в себе хоча б тарілку її «натурального борщику», який проситься назад, ще навіть не побувавши у шлунку... Ще й постійно на запитання «ну як?..» відповідати, що смачний, без передиху, щоб не втратити контролю над собою. Як у дитинстві... Яке минуло в маленькій кімнатці серед прокурених геніїв, котрі часто гостювали в Мудрагелів і закусували тюлькою, при одній тільки згадці про яку на юнака ще й досі нападає гикавка...
— Розповідай... — наказала матуся, помішуючи вариво.
При всій повазі до матері Борис на ходу придумав план, як утекти від «борщику».
— Я додому на хвилинку. Маю важливу зустріч...
— Відміни. Я приїхала, — наполягала матуся.
— Не можу. Все домовлено й обумовлено.
— Немає такого, що було б важливіше за вечерю з людиною, яка дала тобі життя...
— Немає... — погодився Борис. — Але...
— «Але...» — це початок речення для слабаків. За яким іде виправдання.
— І тому...
— Від цього залежить твоє життя... — здогадалася вчена матуся.
— Так...
Жінка ошелешено обернулася, зачепила ліктем каструлю, і борщ упав з плити. Матуся ледь встигла відскочити, щоб не ошпаритися.
— Невже?! — сплеснула в долоні.
— Так, мамо...
— Слава тобі, Господи!.. А я вже грішним ділом думала, що ти... ну... не до дівчат, словом...
Борис почервонів.
— Шкода... Він перевів погляд на калюжу борщу на підлозі...
— Нічого... Він і так трішки пригорів... Хоча я його і врятувала спеціями... Зварю ще...
— Не треба, мамо...
— Згодна, я не професійний кухар. Але погодься — це все-таки краще, ніж напівфабрикати...
— Ти маєш на увазі — корисніше?.. — запитав Борис.
— Нехай буде так...
— Не факт, мамо... Але я про інше... Тобто я хочу сказати, відпочинь... Я повечеряю в Люби...
— То її звати Люба?.. І ти до неї ходиш додому?.. А ти часом у неї...
— Ні, мамо. Я сплю вдома...
— Добре... — Вчена сувора матуся розсміялася. — Бачу, ти вже виріс... І «любові» до моїх страв приховати не можеш. Або не хочеш... І розумієш, що варю я той клятий борщ...
— Аби заспокоїти сумління...
— А коли він пригорає...
— Мусиш вибрати момент, щоб ніби ненароком скинути його з плити...
— Фантастично, синку!.. Ти вже мислиш, як дорослий!..
Борис підійшов до матері, притулився до її грудей. Вона несміливо погладила його смоляні дротяники.
— Я, мамочко, мислю, як дорослий, ще з мокрих пелюшок... З того часу, коли ти почала писати дисертацію... — Він сумно усміхнувся.
Матуся заїхала Борисові по шиї вогким кухонним рушником...
— Біжи до своєї Люби, невдячний!.. — Мама вдала, що образилася. — А я зараз спокійно подивлюся хокей. У записові. Скільки я вже шикарних матчів пропустила через цю науку! Якби ти знав, малий!..
Борис так утікав із дому, що забув мобільний. Повертатися не хотів. Це була погана прикмета. Він знав матусю. Вона за секунду могла перевернути все з ніг на голову, змусити земну кулю обертатися в протилежний бік. Ризикувати не хотів. З ким, з ким, а з матусею — не наважувався...
Знову зайшов у той-таки магазин.
— Уже з'їв? — здивувалася дівчина за прилавком.
— Яке там... Мама повернулася...
— Ясно. Батон, майонез, молочна ковбаса, кефір?.. — кинула здогад.
— Так точно... — Юнак свердлив симпатичну продавщицю своїми ботанічними окулярами.
— Щось іще? — знітилася дівчина.
— А можна від вас вийти непомітно? — ткнув пальцем на підсобку.
— Що-що?
— Розумієте... — затинався Борис, — за мною женеться одна добра фея, щоб нагодувати мене своїм чудодійним борщем...
