Мер сидить на смерті - Андрій Процайло

— Я не встиг спробувати, хоча хотів. Інтуїція вперто підказувала почекати... І добре, що не встиг... Бо нині не лише Зоряну «швидка» забрала, але й до Борислави на роботу приїжджала... Але Стійка встигла втекти... Симптоми, до речі, ті самі... Блювота і корчі... Так що зі мною могло бути те ж саме...

— Вітаю твою інтуїцію, Яремо!

— Не іронізуй, друже... Це ще не все... — Ярема зіщулився і змалів. — Я люблю підозрювати, ти ж знаєш... І я найняв одного відомого екстрасенса, аби дещо перевірив. Результат такий: Домовини в ратуші немає. А Чорна дама і Чернець спокійнісінько бродять собі підземеллями і лякають смертних. Отак!..

— На що ти натякаєш?..

— На те, що в мене і Зоряну підселився хтось інший, Безрукий!.. Хіба не ясно?..

— Цікаво...

— Яке там цікаво?.. Страшно!.. Тішить лише те, що завтра... нині вже... все закінчиться... І мені байдуже, який буде кінець... Аби звільнитися від того агресора, що засів у мені... Все, давай, Безрукий!.. Думай!..

— Навіщо ти мені це розказав?

— Щоб знав!.. Бо... я не впевнений, що ти теж зможеш потрапити на територію собору...

Лавник підвівся, подав Безрукому руку. Липку і холодну. Бридку. Лев скривився, ледве стримався, щоб не втнути над суддею якусь капость.

— Питай. Не мучся, — дозволив Лавник.

Безрукий вирішив скористатися дозволом.

— Чому ти, Яремо, постійно потрапляєш на гачок цієї бестії? — поцікавився Лев. — Ти що, мазохіст?

— Бо я її кохаю, Безрукий!.. Ко-ха-ю! Зрозумів?..

— А ти не подумав, що можна було б її кохати без усілякої чортівні?

— А ти не подумав, що, може, чортівня — це і є кохання?.. — вищирився Лавник. А вже на порозі додав: — Усе-таки я не допетраю, Безрукий: ти тупий чи святий, га?.. — І гримнув за собою дверима.

Який же запашний травень на заквітчаному коні приїхав до Львова! Усе цвіло, пахло, радувало тіло і душу!.. Вечір ледь утримував зірки, щоб завчасу не засіялися на небі... Бо не можна порушувати законів — сонце поскаржиться, і тоді червоній перед Богом!.. Але місяць висунувся... Він любив шпигувати, тому сонцю заздрив нещадно — у сонця завжди все видно, як на долоні, а місяцю доводиться вдаватися до хитрощів. Інакше побачиш лише свою дулю... Без маку...

Борис і Люба вийшли від Безрукого розгублені, як двоє діточок, що заблукали в лісі... А взагалі-то вони трохи переросли діточок, але що заблукали — факт... У житті... Бо добре, коли добре... Таємниці, пригоди, знайомства, кохання... Але коли твої друзі зникають — страшно...

— Я не можу збагнути, кому Марі з Ганнусею могли перейти дорогу?.. — Люба не бачила запашного травня на заквітчаному коні — їй весь час ввижалася жінка з дитям у якомусь захаращеному підвалі... Як у фільмах...

— Став питання точніше: кому дорогу перейшов Лев Львович?

— І кому?

— Він такий, що дорогу може перейти будь-кому... Тому — не знаю...

Вони присіли на дитячій гойдалці біля будинку і дивилися в землю — містичне блимання поодиноких зірок у ледь освітленому небі чомусь не приваблювало... На шиї висіла ціла торба сумнівів, а мозок не вмів ці сумніви розвіяти... А от щоб рукам було легше скинути з шиї тягар...

— Мені треба побачитися з бабусею... — мовила дівчина. — Відзвітувати про день і допомогти їй витерти пилюку... — Борис не встиг розтулити рота. — Не можна перенести витирання... — заперечила Люба. — Моя бабуся — бухгалтер. Забув?.. Якщо вона запланувала — все. Крапка. Не обговорюється... Тішся, що вона нині прання не записала у свій блокнот... Я мушу... — Дівчина глянула на хлопця вибачливо...

— Коли за тобою зайти?

— Через три години, орієнтовно. Гадаю, вистачить. Йди трохи відпочинь. Може, щось відкриється.

— Та де там... Мені здається, ніби те, що було відкрите, помаленьку закривається... Забавка стала надто жорстокою... Але переконання, що душа Львова у небезпеці, стає все реальнішим...

— А хіба ти й досі думав, що це гра? — здивувалася Люба.

— Все наше життя — гра, дорогенька... — Борис тяжко видихнув, обняв дівчину. — Зазнач, це не я сказав... А у стократ геніальніше чудо природи... Мудрості якого людство дивується вже століття... Йду... Не будемо гаяти часу... Бо якась чудасія нині мусить статися...

— Чому?

Борис, заплющивши очі, повільно набрав у легені повітря. Потім так само неквапом випустив.

— Пахне чудасією.

Чмокнув Любу у щічку і попрямував додому... Через магазин. Де молоденька продавщиця вивела вундеркінда із задуми, завбачливо простягнувши йому кілограм вареників. Борис не заперечував, бо якраз по них і йшов...

У під'їзді смерділо підгорілим борщем уперемішку з різноманітними спеціями. Борис принюхався. Зразу ж упрів...

— Не може бути!.. — вигукнув і погнав сходами вгору.

Біля власних дверей сумнів розвіявся разом з димом, що витікав із квартири. Зайшов. Закашлявся.